Розділ 8. Тренування з концентрації

Ох, яка ж я наївна! Спочатку все виглядало так мило: «Ми тобі допоможемо, візьмемо в учениці, побачиш, усе буде чудово!» Ну звісно, адже разом із обіцянками плюшок завжди йде й розплата. Ніхто ж не попередив, що на мене очікує щось настільки серйозне, що навіть мої улюблені пригоди в підвалах академії здадуться відпочинком.

Майстер Дестані урочисто заявила, що магію ми поки що відкладаємо в бік, адже головне для мага — це концентрація. О, чудово, це ж найцікавіше у світі заняття! Ні. Навіть я, яка уявляла, що готова до всього, вже через годину мріяла не про магічні подвиги, а про ковдру, какао та ліжко.

Спочатку я чесно намагалася зібратися, аби не зганьбитися перед майстром. Але сидіти в позі лотоса виявилося не таким простим завданням. Ось всі ці їхні «О, це сприяє духовній рівновазі» — ні, це сприяє тому, що твої ноги затерпають так, ніби хтось їх зібрався відпиляти і використати в якості дров.

Я сиділа вже третю годину. ТРИ! Навіть моя відданість справі мала межі, але майстриня виявилася людиною із залізними нервами.

— Амеліє, зосередься, — спокійно, але настійливо повторювала пані Дестані, коли я вже вкотре закотила очі до стелі, намагаючись уявити, що я... не тут.

- «Зосередься? О, добре, тоді поясніть, чому я думаю про пиріг із заварним кремом?» — буркнула я подумки.

На додачу до всього, мій мозок вирішив нагадати, як класно було б зараз просто встати й розігнутися. Я навіть уявила, як роблю це, як відчуваю, як до моїх бідних ніг повертається життя. Але замість цього я сиділа й чесно боролася не з магією, а зі сном.

А через пів години (я відраховувала хвилини в голові, наче ув’язнений перед амністією) зрозуміла, що програла. Тільки й думала, що про те, як вирватися з цього магічного пекла, а всі вправи майстра Дестані летіли в тартарари.

Але її це не зупиняло.

О, це жінка-загадка! Із завзятістю носорога вона підсовувала мені все нові й нові випробування. «Вона що, магічна садистка?» — вкотре подумала я, коли вона оголосила чергове завдання.

— Тепер спробуй ще раз. Зосередься!

Та ніби я не пробувала! Ну, добре, пробувала — відсотків на п’ять... Мені залишалося лише єхидно посміхатися, уявляючи, як у майстра нарешті закінчується терпіння.

І ось — диво! У мене вийшло!

Спочатку я навіть не повірила своїм очам. Усе виглядало правильно: нікуди нічого не зникало, не вибухало, і, що саме головне, мене не обливало водою, як минулого разу, коли я намагалася зробити водяну кулю.

Майстриня зупинилася, придивляючись, і її обличчя раптом освітилося так, ніби вона знайшла магічну скриню зі скарбами.

— Ось! Не минуло й доби! — заявила вона, задоволено посміхаючись.

Я, чесно кажучи, очікувала, що зараз вона додасть щось на кшталт: «Ти моя найгірша учениця». Але ні, Дестані явно була в захваті.

— Зазвичай у всіх швидше виходить, — додала вона, і я відчула легенький укол образи. — Але з таким резервом та розміром сили, як у тебе, це й не дивно. Але ж вийшло!

Судячи з її посмішки, це був той випадок, коли майстер радіє більше за учня. Вона виглядала так, ніби щойно воскресила мамонта та виграла Гоуберську премію — це, до речі, був у нас колись один маг-ексцентрик, який любив створювати абсурдні штуки.

— Дякую, — сказала я, намагаючись приховати втому та полегшення.

Але якщо чесно, я більше думала не про те, як сильно вразила майстра, а про те, чи залишать мене нарешті в спокої й дадуть хоч п’ять хвилин подихати.

І Майстер Дестані, із задоволеною посмішкою, яка одразу ж викликала у мене підозри, оголосила:

— Закріпимо результат.

О, це прозвучало як вирок. Виявилося, що мене чекає нове знущання… ой, тобто тренувальна вправа. Щоправда, цього разу вона дозволила мені встати (ура!), і навіть очі закривати не треба було. Як мило з її боку.

— Ну що ж, Амеліє, тепер з магією, — підбадьорила мене жінка, немов я мала зараз зробити щось просте, наприклад, спекти пиріжок.

Я зітхнула, поправила зачіску (магічний бунтар має виглядати гідно, навіть якщо він трохи жертва обставин), і почала.

Спочатку все йшло досить добре. Я створила над собою велике водяне кільце і змусила його обертатися за годинниковою стрілкою. Це було навіть гарно. Вода блищала в світлі магічних кристалів, переливаючись всіма кольорами веселки, ніби я готувалася до свого дебютного виступу в цирку.

Далі складніше. У центрі кільця я створила невеличку водяну кульку, яка, природно, мала крутитися у протилежному напрямку. «А що, так можна було?» — промайнуло в голові, але я слухняно виконала завдання.

— Вже добре, — кивнула майстриня.

О, це була похвала! Я аж відчула себе генієм… на хвилинку.

— А тепер додай ще одне кільце, трохи більше.

Ще одне? Ох, ну гаразд. Я зітхнула, але створила друге кільце, яке також почало рухатися.

— І третє, — з легкістю додала Дестані.

О, вона точно знущається! Але що поробиш? Третє кільце, четверте, п’яте… Ситуація стрімко виходила з-під контролю. Моє водяне шоу перетворилося на щось схоже на модель Сонячної системи, тільки з великою кількістю води та магії.

— Чотирнадцяте, — нарешті сказала вона й підняла руку. — Досить.

Досить?! Дякую, добродійко, а то я вже почала думати, що на мені вирішили випробувати всю програму підготовки майстрів-магів.

— Дуже добре, Амеліє. А тепер зніми кільця по черзі, від меншого до більшого. Я тебе підстрахую.

О, ідеально! Це ж, мабуть, ще складніше, ніж створити їх! Ну гаразд, тримайся, Амеліє, ти ж не з таких, хто здається. Я почала працювати над кільцями, але з кожним кроком завдання ставало складнішим. Треба було не лише утримувати конструкцію, а й слідкувати, щоб кільця не зіткнулися. І, звісно, моя шия вирішила мене зрадити: вона затерпла так, ніби протестувала проти всього цього магічного безладу.

Я спробувала трохи розслабитися й знизала плечима. Це була помилка.