Розділ 5. Водні процедури о шостій ранку, або "Мокра справа"

Ніби мало мені було ранкового душу в коридорі, тепер на мене з усіх боків летіли бризки. Ну звісно ж, кімната вирішила влаштувати для мене репетицію дощового сезону. І що найцікавіше — меблі, схоже, залишилися сухими й недоторканими. Справжня магія! А ось у ванній кімнаті явно почалася мініатюрна повінь.

У двері постукали вдруге. Спершу я хотіла зробити вигляд, що мене вдома нема, але все ж відкрила такою як була — мокра, наче хлющ. На мене витріщилися три пари очей, причому з таким виразом, ніби я щойно зізналася, що влаштувала зливу через любов до екстриму.

— Доброго ранку, — промовила і навіть спробувала посміхнутися, вдаючи, що для мене це звична справа — проводити водні процедури в одязі.

— Д-доброго... — комендант гуртожитку виглядала настільки враженою, що, здається, забула заготовлену проповідь. Невже мене не будуть лаяти? Ну хоч щось хороше з цього ранку.

— Що тут у вас відбувається? — голос майстрині, яка стояла праворуч, був зовсім не таким милосердним. У неї явно не було настрою розбиратися з моїми аква-пригодами.

— То це... ранкові водні процедури, — я розвела руками, мовляв, самі ж усе бачите.

Жінки зайшли до кімнати, уважно оглядаючи кожен куточок. Майстрині трохи насупилися, а комендант все ще виглядала так, ніби вона випадково натрапила на циркове шоу.

— Ти це теж помітила? — перша запитала другу, яка лише стримано кивнула.

— Про що це ви? — не витримала, хоч і розуміла, що питання було риторичне.

— Адептко, і давно у вас це? — майстриня обвела кімнату рукою, зупиняючи погляд на моєму вбранні йта міні-потопі у ванній.

— Кімната? З першого курсу, — туплю, з ким не бувало?

— Ні, прояв магії води. Та ще й в такій кількості, — нарешті прояснила вона. Ах, ну тоді ясно.

— З учорашнього дня, — чесно відповіла, уникаючи прямого погляду.

— І відразу ось так? — майстриня підняла брову, дивлячись на мене з недовірою.

— Ні, спочатку були лише краплі. Але я трохи потренувалася вдень, і ось... як бачите, — зізналася чесно, розвівши руками.

— З учорашнього дня. Неймовірно. Яка ваша основна магія? — допитливо спитала жінка, і я ледь не позіхнула від утоми. Скільки ще це триватиме?

— Цілителька з проявленою стихією вітру, — повідомила, відчуваючи себе, наче на допиті.

— А тепер і не тільки, — задоволено зауважила вона. — Ваш рівень магії води явно вище середнього. Але потрібно буде це перевірити. На якому ви курсі?

— Другий. Перевірка наприкінці семестру, перед новорічними канікулами, — уточнила я.

— Отже, через тиждень, — вона кивнула. — Добре. Я допоможу вам, щоб ви більше не прокидалися ось так, — жінка кивнула на мою кімнату та вбрання. А я відчула першу хвилю вдячності до цієї майстрині. — Приходьте до аудиторії В-14 сьогодні після обіду. Розберемося з вашим новим даром.

— Добре. Щиро дякую, — я навіть посміхнулася, сподіваючись на те, що це вирішить всі мої проблеми.

— Вашим сусідам ми теж допоможемо, тож не хвилюйтеся, — додала вона, а я видихнула з полегшенням. Виявляється, навіть такі суворі магістри бувають співчутливими.

Закривши за ними двері, я одразу ж згадала про Крилатика:

— Малюк! Ти де?

З-під столу випурхнув мій подарунок, цілий та неушкоджений.

— Злякався? — спитала, а у відповідь Крилатик лише махнув крильцями. Ну, добре хоч так.

Коли я рушила до дверей, щоб іти на сніданок, маленьке створіння вирішило мене супроводжувати.

— Тобі не можна. Ти занадто помітний, — пояснила, але Крилатик почав швидко крутитися, аж поки в мої руки не впала мініатюрна брошка у вигляді дракона.

— Тобто ти так міг з самого початку?! — обурилася, але у відповідь почула лише тишу. От хитрун.

Я прикріпила брошку до піджака та вирушила до їдальні. Тепер уже точно знала: подарунок значно корисніший, ніж я вважала раніше.

Десь в академії

— Ти це теж відчув? — Деліріан зупинився, витріщившись на мене. Його вираз обличчя був такою сумішшю цікавості та здивування, що я ледь стримався, аби не засміятися.

— Як не відчути? Таке враження, ніби хтось розбив магічний резервуар і влаштував аквапарк, — зітхнув, намагаючись продіагностувати навколишнє середовище.

— Думаєш, це могла бути вона? — Деліріан примружив очі, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Можливо. Але я поки не впевнений, — відповів і поглянув у бік гуртожитків. — Хвиля магії йшла звідти, - вказав на одну зі споруд, приблизно виявляючи напрямок.

— Якщо це вона, то чому досі ховається? — Деліріан виглядав спантеличеним. — Хоча, якщо подивитися... Може, дійсно навчається тут таємно? - Товариш задумливо пройшовся по доріжці, розглядая вікна навпроти нас.

— Теж так думаю. Інакше давно б вже проявилася, - навіть цікаво стало, чому ж дракониця втікла до людського королівства, адже ніхто у нас не забороняв дівчатам вчитися.

— Підемо до гуртожитків? — запропонував мій побратим, якому нетерпілося дізнатися, хто та загадкова леді, яка мала стати моєю парою.

— Підемо, — кивнув, і ми попрямували у вказаному мною напрямку.