Розділ 2. Посібник для чайників в магії води

Оллі збиралася додому, а от у мене були грандіозні плани на нашу бібліотеку. Адже нещодавно у мене відкрилися здібності до магії води, і це була вже друга моя стихія. Правда, про це поки ніхто не знав, навіть викладачі. Надто вже слабкою вона була, і я не поспішала ділитися. Для бойового факультету це все одно було замало — хіба що деканат розсмішити. А ось потренувати її не завадило б, тому я покладала надії на допомогу бібліотечного духу. Хто краще за нього знає, з чого починати новачкові? Так і прийду з проханням у стилі: «Мені потріден Посібник для чайників у магії води». Не кине ж він мене в біді?

Налаштувалася я рішуче, тому на вечір не загадувала жодних планів. Поки всі не роз’їхалися, я краще відпочину, а ось завтра зранку побіжу до скарбниці знань.

Сказано — зроблено. Заснула я досить швидко, але прокинулася якось дивно. Ледь відкривши очі, побачила над собою водяну кулю розміром з тенісний м’ячик. Що це взагалі таке? Минулого разу це були лише кілька крапель! Я навіть очі потерла, аби переконатися, що це не мара.

Поки я думала, куля висіла наді мною, але варто було мені на неї подивитися, як вона одразу ж розпалася, обливаючи мене крижаною водою. Я здригнулася і тихенько простогнала. Ось і вмилася! Витираючи обличчя подолом ковдри, я задумалася, чи варто тепер тримати рушник під подушкою. Як би потоп не влаштувати.

До бібліотеки я йшла ситою та задоволеною життям. Адептів у вихідні залишилося мало, тому мені вдалося схопити ще пару булочок. Життя потроху налагоджувалося, і настрій підіймався, змушуючи мене посміхатися всім навколо. Мабуть, я це робила дарма, адже на мене почали поглядати як на людину під забороненими чарами. Ну і нехай...

Але варто було мені відкрити двері бібліотеки, як над головою пролунав різкий голос:

– З чим завітали, пані?

Я з переляку гикнула і просто плюхнулася на підлогу. Що це було? Ноги враз стали ватяними. А щойно моє серце трохи заспокоїлося, як переді мною матеріалізувався сам дух бібліотеки. Він невдоволено хмикнув і махнув рукою вбік:

– Не можна ж так з адептами. Вони ж магією шарахнути можуть, а тут книги! – Його погляд був настільки виразним, що я навіть прослідкувала напрямок його руки. Там висіла маленька хмарка, яка виглядала дуже розгублено. – Це мій новий помічник, леді Амелія, – пояснив дух із важким зітханням. – Бідолаха перестарався. Ви його перший адепт, от він і розійшовся не на жарт.

Я ніяково посміхнулася і прийняла руку духа, що допоміг мені підвестися.

– Перепрошую за незручності, – пробурмотіла я, опускаючи очі.

– Нічого страшного. Проходьте до столу, розкажіть, що вас привело.

Його голос уже звучав лагідніше, але я все одно відчула себе першокурсницею, яка намагалася списати реферат із чарівного артефакту. Підходячи до столу, я майже спотикалася на рівному місці. Схоже, все ж таки страх мене ще не відпустив.

– У вас відкрилася нова стихія? – дух підняв на мене проникливий погляд, чекаючи відповіді.

– Так, схоже на те. Поки це лише невеликі прояви. Можливо, це все і не виросте, але хотілося б підстрахуватися. Боюся якось прокинутися, влаштувавши потоп у гуртожитку.

Містичний бібліотекар мовчки кивнув, обдумуючи мої слова. Я відчула, як він уважно мене розглядав, ніби шукаючи слабке місце. Нарешті, дух зітхнув і дістав кілька книг із полиці, що парила в повітрі:

– Якщо сила почне рости, зверніться до майстрів. Неконтрольована стихія небезпечна, - все ж попередив, і я ствердно кивнула, загрібаючи запропонований мені скарб.

А як тільки я пинилася біля виходу, збоку почувся тихий голосок:

- Вибачте, леді. Я хотів включитися в роботу з першого ж дня, а вийшло ось так, - мені навіть здалося, що менший дух шмигнув неіснуючим носом. Такий милаха.

- Нічого страшного, все у тебе вийде! - я вирішила підтримати малюка. - Головне більше не лякай людей, а то можуть і розвтілити з переляку.

- Добре. Я буду намагатися, - дух підмигнув мені різними кольорами, і я зробила крок за дверей.

На вулиці був невеликий морозець, тому я поспішила до будівлі гуртожитку. У кімнаті тепло, тихо і ніхто не заважає. Краса.

Після двох годин тренування я вже могла викликати на долоню кілька крапель води. Щоправда, для цього мені потрібно було знаходитися неподалік від джерела (у моєму випадку це був кран умивальника). Але це вже прогрес! Я дивилася на ці крапельки з таким захватом, ніби вони були найкращим досягненням у світі. Вода слухалася мене кожен раз, тільки от кількість залишалася мізерною.

– Ну ж бо, давай! – я зосереджено намагалася зібрати більше води, але кляті крапельки вперто не хотіли множитися.

Чи то сил мені не вистачало, чи то я щось робила не так, але згадка про ранкову «водну атаку» змушувала мене підозрювати, що проблема не у воді, а в мені самій. Зітхнувши, я відклала один підручник і дістала наступний. Спочатку уважно вчитувалася в рівні рядки, намагаючись зрозуміти логіку, потім уявляла все це в голові, а вже після — пробувала відтворити уявну картинку в реальності.

Друга книга принесла довгоочікуваний прорив. Я навчилася змінювати розмір водної кульки: тепер могла стискати її до краплі й розширювати до розмірів середнього яблука. Я дивилася на цю кульку, наче на щось священне, і, не втримавшись, навіть пирхнула:

– Ось так, маленька, тепер ти схожа на щось путнє!

Помітне зростання в порівнянні з кількома краплями. Відчуваючи легку гордість за себе, я вирішила зробити перерву. Дістала з сумки припасені булочки та почала їх жувати, насолоджуючись кожним шматочком.

Раптом мій погляд упав на кран, з якого капала вода. Рівномірний звук почав дратувати, і я мимоволі задумалася, як це виправити. Спочатку хотіла магією повітря перекрити потік, але тут до мене завітала нова ідея. Я почала комбінувати обидві доступні мені стихії.

А коли у мене вийшов маленький крапельний водоспад, я ледь не розчулилася. Це було щось неймовірне! Вода текла вниз тонкими нитками, які відбивали світло, створюючи ілюзію мерехтіння.