Розділ 4. Майстриня проблем і трохи магії

Амелія

Я відволіклася всього на двадцять хвилин — встигла сходити до їдальні на вечерю. Але варто було мені переступити поріг кімнати, як до моїх вух долетів гучний гуркіт, що лунав з шафи. Схоже, всередині хтось вирішив влаштувати вечірку.

Я відкрила дверцята та на кілька секунд просто застигла на місці. Мій Крилатик літав всередині, створивши такий безлад, що мені й у страшному сні не наснилося б! На полицях все було перевернуто догори дриґом: зім’яті речі, якісь розбиті дрібнички й навіть шматок зілляного порошку розкиданий всюди.

Відчувши простір, ця дрібна напасть вилетіла з шафи й тепер обурено махала крилами прямо мені в обличчя. Ніби це я винна, що посадила її до шафи!

— Будеш шкодити — здам тебе в лабораторію на досліди! — пригрозила я, намагаючись не показувати, як сильно мене розізлив цей хаос.

Крилатик завмер, і його маленькі крильця почали ледь помітно тремтіти. Злякався, мабуть. Зізнаюся, мені навіть стало його трохи шкода, але слабкість у таких справах демонструвати не можна. Сядуть на голову — і привіт, від мого авторитету нічого не залишиться.

Зробивши серйозний вигляд, я акуратно взяла переляканого малюка та посадила на стіл. Він принишк і тепер дивився на мене так, ніби просив пробачення.

— Ну що, звикай бути слухняним, чудо моє пернате. А то недовго й до біди дійти, — я зітхнула, дивлячись на цього пухнастого бешкетника.

Не дарма кажуть: не так страшні людські бажання, як їх здійснення. Я ж хотіла якогось дива? Ось тобі й отримай. А що з ним робити — вирішуй сама.

— Малюк, давай домовимося: я тебе більше не замикаю в шафі, а ти не трощиш усе підряд і тримаєшся подалі від полиці з зіллям. Гаразд? — запитала з піднятою бровою, серйозно дивлячись на нього.

Крилатик радісно підстрибнув, замахав крильцями й кивнув кришкою, ніби підтверджуючи свою готовність бути пай-хлопчиком. Він виглядав таким смішним і безневинним, що я ледве стримала сміх.

Проте думати, чому комендант назвала цю коробку подарунком, я вирішила пізніше. Зараз було важливіше повернутися до справ.

Тренування зі стихією води допомагали зосередитися, адже з кожним разом у мене виходило все краще. Я вдивлялася в мерехтіння потоків води та слідкувала, як ті кружляли за моєю волею.

Крилатик сидів неподалік і уважно за всім спостерігав. Час від часу його кришка трохи піднімалася, й із коробки виривалося тихе схоже на зітхання: "Хух". Я швидко вловила ці звуки й зрозуміла, що він навіть коментував те, що бачить. Однак вирішила не звертати на це увагу.

Я так захопилася заняттям, що не помітила, як настав час спати. Тож ледь торкнувшись подушки, поринула у сон. Мені здавалося, що я бачила дивне яскраве світіння, яке виривалося зі столу. Поруч чулися якісь шепоти, але я не могла розібрати, що вони казали. Втім, до ранку я й забула про цей сон.

Ранок

Ранок почався із гучного стуку в двері.

— Ну й хто там рано вранці не дає поспати? — пробурмотіла, натягуючи ковдру на голову.

Стук не припинявся. Тоді я, наче столітня стара, почала бурчати, прямуючи до дверей. Відчинила, ледь розліпивши одне око, та поглянула на поріг.

Переді мною стояла здивована відьмочка, яка мовчки витріщалася на мене. Її рот був відкритий, ніби вона щойно побачила привида.

— Ну так, не красуня спросоння. Чого тобі? — насуплено глянула на неї.

Відьмочка розгублено тикнула пальцем кудись над моєю головою.

— У тебе… на голові… — нарешті видавила вона.

— Що на голові? — я розгладила скуйовджене волосся, зітхнувши. Проте, торкнувшись чогось вологого, застигла.

Моє волосся перетворилося на водяну хмару, яка за мить розсипалася, обливши мене з ніг до голови!

— От вам і добрий ранок, — пробурмотіла, зморено опускаючись на підлогу.

Відьмочка, здається, повернула собі здатність говорити та почала тараторити:

— Власне, тому я й прийшла!

— Облити мене водою?

— Ні! Поскаржитися на витік. Я думала, у тебе кран тече, а тут таке. Тобі б до майстра магії води… — швидко випалила вона й стрімголов зникла.

Я піднялася з підлоги, повернулася до кімнати та застигла. Усе моє житло, від ліжка до умивальника, вкривала тонка плівка води.

— Матінко рідна! — заголосила я, спостерігаючи за тим, як вода збирається в калюжі під ногами.

Мене охопила хвиля відчаю.