На вулиці було холодно, але безвітряно, дихалося легко, тому я вирішила пройтися академічним парком. Магічні ліхтарі світили всюди, освітлюючи кожну доріжку та стежку. Я не поспішаючи йшла між високими соснами, насолоджуючись їхнім ароматом. Зовсім скоро Новий рік, мандарини, веселощі. Обов’язково поїду додому. Сподіваюся, хоча б цього разу мені не будуть читати нотації про моє навчання і відсутність нареченого.

Ні, ну правда. Ніби світ клином зійшовся на мені. Я ж не єдина дочка в сім’ї! Хай видають заміж когось із молодших. Марі вже щосили цікавиться хлопцями. Впевнена, після Різдвяного балу вона обзаведеться натовпом залицяльників. У неї й зараз повно шанувальників серед сусідських хлопців. А до такого грандіозного заходу, як бал у Королівській резиденції, вони з мамою підготуються ґрунтовно. Мені лише залишається поспівчувати чоловічій половині гостей — сестра однозначно сяятиме.

Ці думки викликали у мене легкий смуток. Звісно, і мені хотілося, щоб на мене звертали увагу, захоплювалися... Але лякало те, що мене можуть банально продати, як старшу спадкоємицю роду. Таке вже траплялося. Саме тому я втекла до академії, хоча мій дар цілителя і стихія вітру були не надто сильними. Таких, як я, тут чимало, тому довелося наполегливо доводити комісії, що я зможу затриматися тут більш, ніж на один семестр. Завдяки цій впертості мене й взяли на навчання.

А тепер я адептка другого курсу з розвиненою магією повітря і зачатками магії води, як з’ясувалося. Не так вже й погано, погодьтеся.

Із цими позитивними думками я й продовжувала йти сосновою алеєю. Тиша розслабляла, а легке потріскування снігу під ногами створювало ілюзію казкової подорожі. Здавалося, що ось-ось, за наступним поворотом, на мене чекатиме диво. Яке саме? Не знаю. Але воно точно станеться.

Однак стежка все тяглася далі, повороти змінювали один одного, а моє життя залишалося таким самим.

Та щойно я про це подумала, як з-під чергової ялинки вилетіла коробка. Подарункова. Ні, я багато бачила в цьому світі магії, але щоб коробка, та ще й з крильцями... Я, звісно, поступилася їй дорогою — раптом зіб’ється зі шляху. Але вона не поспішала відлітати, зробила біля мене кілька кіл і завмерла, посмикуючи крильцями просто перед моїм носом.

— Малюк, ти загубився? — я зупинилася і простягнула руку, нахиливши голову набік. Крилатик, схоже, сприйняв цей жест як запрошення, бо впав мені на долоню, поволі ворушачи крильцями.

Я уважно роздивлялася коробку, шукаючи бодай якусь записку чи підказку. Але нічого. Навіть декоративного банта не було.

— І що мені тепер із тобою робити? — запитала, вже підозрюючи, що цей малюк може стати моєю новою проблемою.

Покрутивши коробку в руках і не придумавши нічого кращого, я вирішила віднести її до коменданта. Напевно, в неї є якийсь протокол для таких випадків. Заховала Крилатика під куртку, щоб не замерз, і поспішила назад.

Дійшла швидко та без пригод. А зупинившись перед дверима комендантки, я постукала. Відповідь не змусила себе чекати:

— Що вам потрібно? — сухо пролунало з-за дверей, і за мить вони відчинилися.

Комендантка стояла переді мною з суворим виразом обличчя, тримаючи в руках цілу купу паперів. Я швидко ковтнула повітря і виставила коробку наперед:

— Я знайшла крилатий подарунок, — розпочала, демонструючи свою знахідку.

Погляд жінки спершу ковзнув по коробці, а потім повернувся до мене.

— Вітаю. Але до чого тут я? — коротко відрізала моя співрозмовниця, схрестивши руки на грудях.

Я відчула, як куточки моїх губ мимоволі смикнулися, намагаючись зберегти ввічливу усмішку.

— На ньому немає ані картки, ані підпису. Що з ним робити?

Комендантка лише зітхнула, ніби це питання було найабсурднішим за весь день.

— А мені звідки знати? Ваш подарунок — вам і вирішувати.

— Але ж... він не мій! Я його знайшла, кажу ж! — Мої руки трохи тремтіли, коли я підняла коробку ближче до її обличчя.

Комендантка хитнула головою:

— Помиляєтесь. Це не ви його знайшли, а він вас. Вісник не дається в руки нікому, окрім свого господаря або адресата.

— Якщо я не господарка, тоді…

Комендантка багатозначно подивилася на мене:

— Кажу ж — вітаю. Адептко, якщо питань більше немає, прошу вибачити, я трохи зайнята.

Я мимоволі відступила назад і кивнула:

— Немає. Дякую. і...вибачте, — пробурмотіла, стискаючи Крилатика в руках.

Ну а далі я поспішила до своєї кімнати, відчуваючи, як гуде голова від усього почутого. Дійшовши до столу, поклала на нього Крилатика та пильно поглянула на малюка.

— І що мені тепер із тобою робити?

Крилатик змахнув крильцями, і мені в обличчя полетіла хмарка блискучого пилку.

— Апчхи! — Я закашлялася, відсахнулася, але нічого дивного більше не побачила. — Ну й жартівник...

Десь неподалік

— Він знайшов її! — голос друга звучав так раптово, що я ледь не впав із крісла, тримаючи келих із гарячим напоєм.

Повернувся до нього, примруживши очі. Деліріан стояв біля столу, витягнувши перед собою кристал, який світився ніжно-зеленим світлом.

— Так швидко? — запитав, поставивши келих на підвіконня.

— Сам у шоці, — буркнув Деліріан, не відриваючи погляду від кристала. — Але помилки бути не може. Сам знаєш.

Він підняв голову і подивився прямо на мене, чекаючи моєї реакції.

— Дракониця так близько? Їх же немає в цій академії. — Я схрестив руки на грудях, відчуваючи, як всередині почала наростати напруга.

— Може, це і не дракониця, — припустив Деліріан, потираючи підборіддя. — Парою може виявитися хто завгодно.

— У кожного з нас, але не у мене, — похитав головою, пройшовшись по кімнаті. — Ти ж сам знаєш, що я не звичайний.

Деліріан лише хмикнув, ніби відмахуючись від моїх слів.

— Ти володієш усіма аспектами магії, включаючи стихії. Хто ще може бути твоєю парою, якщо не дракониця?