Глава 48. «Водограй», який оживили

- Отже… - почав свою промову наставник, уважно подивившись на притихлого на моїх руках малюка, - Значить все ж таки ще й некромантія…

- Ви про що? - Це у мене чи що? Я некромант?

- А хіба не відчуваєш зв'язок між вами? - Я кивнула, щось таке було, - Це тому, що його створила ти, і тепер сутність тягнеться до тебе, а ти відчуваєш потребу захищати своє творіння. - О-чу-міти!

- Це тільки зі звірами, чи… - домовити я побоялася, але магістр все ж таки зрозумів про що я, і відповів:

- Чи... - Я проковтнула, піднімати мертвих людей мені зовсім не хотілося. – Розкажіть мені, як це у Вас вийшло? - ага, знала б я, він просто прийшов до мене з ранку. Про це я й розповіла чоловікові, а він замислився.

- Я справді нічого не робила... - чомусь мені хотілося й самій у це вірити.

- Зовсім нічого? - Наставник наголосив на першому слові, і я залилася фарбою, згадуючи своє нічне «нічого», але це ж не враховується? Чи враховується?
Останнім часом у моменти сильного хвилювання я погладжувала свій обмежувач, так я зробила і зараз, ось тільки браслета на зап'ясті не було. Я нервово смикнула рукав, розглядаючи голу шкіру. Не може бути!

- Його немає! - я злякано дивилася на наставника, який нічого не розумів.

- Кого немає? - Він все ж таки вирішив уточнити.

- Браслету немає! Ніщо не стримує мою магію! – мої руки затремтіли, це було провісником паніки.

- Заспокойтесь. Він не міг випадково впасти, отже цьому мала бути причина, - почав міркувати магістр, і я зрозуміла, що стало каталізатором... Але як про це сказати чоловікові-викладачеві?

- Я... Ми... - млинець, це так соромно. - Ви з чоловіком? - Уточнив наставник і я кивнула, - Завершили ритуал прив'язки? - І ось як він так одразу ж здогадався?

- Так... - Довелося мені зізнатися, червоніючи.

- Кхм… Зрозуміло. – Зрозуміло? І це все? І що мені тепер робити?

- Що тепер буде? – я все ж таки подивилася на магістра.

- Не переживайте, все буде добре. Тепер все буде гаразд. - А ось зараз я зовсім нічого не зрозуміла. – Значить, ось що було причиною неконтрольованих викидів. Адже у Вас це було вперше? – я як на сповіді кивнула, боячись сказати це вголос.

– І саме тому мій браслет зник?

- Ну не зовсім. Просто, схоже раніше, ви з чоловіком починали ритуал, але не довели його до кінця… - наставник робив свої припущення, щоразу потрапляючи в ціль.

- Т-так, - як перед лікарем, перед ним я повинна бути максимально чесна, від цього залежить не тільки моє життя, а й життя драконів, що мене оточують.

– А сьогодні вночі ви завершили його повністю, як я розумію? - І знову кивок.

- Крістіане, припини мучити дівчинку, вони пройшли повну прив'язку, завершивши ритуал, і стали одним цілим, - до кабінету магістра впливла Льота, і я відразу помітила, що в «академії» щось змінилося, тепер вона не була повітряною, як раніше, а більше нагадувала живу людину.

- Льота!? - чоловік виглядав шоковано.

- Вона сама, - кокетливо повела плічиком товстушка, наближаючись до викладача, і підморгнула йому, - Нудьгував?

- Але... звідки? - Наставник навіть помацав «академію», тому вона розсміялася, немов від лоскоту.

- Завдяки цій юній леді. Ти ще «Фонтан» не бачив, – я вже втратила нитку їхньої розмови, і лише уважно розглядала кокетку. Це я її майже оживила?

- Ні, - реготнула Льота, знову прочитавши мої думки, - Ти лише наповнила мене силою під зав'язку, тепер я років п'ятдесят зможу бути матеріальною. І це так чудово! Спасибі! - Вона підійшла до мене, обіймаючи.

- "Водограй"? ВІН ожив? - "Академія" кивнула, і магістр вибіг з кабінету, нічого мені не сказавши.

– Ну і куди він? - Я стояла і ошелешено плескала очима.

- Дивитись на ще одне диво, яке ти зробила, - підморгнула мені Льота, а до кабінету увійшов Кіларіан, з нерозумінням дивлячись на мене:

- І що це було? – я лише плечима знизала, але запропонувала сходити до якогось «Водограю», про який тільки й розмови останні пару хвилин.
Вийшовши з адміністративної будівлі, ми звернули увагу на сполошених студентів, одні щось жваво обговорювали, інші ж дивилися на мене і тицяли при цьому пальцями. А взагалі це не пристойно. Чоловік на них ніякої уваги не звертав, він лише тягнув мене кудись убік. І коли ми прийшли, то я побачила ЙОГО.

«Водограй» переливався всіма кольорами веселки, і «вистрілював» у повітря кольорові струмені «сили», кожен міг підійти і почерпнути з нього щось для себе, трохи посиливши свої вміння, про це мені й розповіла Льота, яка не відставала від нас із чоловіком ні на крок. На неї, до речі, всі дивилися не менше, ніж на сам водограй.
Найближчим до цього дива стояли статуї ректора та магістра Астеріана. У сенсі чоловіки були живими, але стояли вони ніби статуї, боячись навіть поворухнутися. Мені ж набридло це все спостерігати. Заняття, між іншим, вже скоро, а я все ще без розкладу, тому я зробила крок вперед, привертаючи до себе увагу:

- Кхе-кхе, магістр, мені б розклад, - ні, ну а чого ходити навколо? Ми з ним майже як родичі тепер. Навіть моє особисте життя обговорювали.
Обидва чоловіки повернулися до мене, і ректор розплився в якійсь майже божевільній посмішці.

- Амеліє! Ви наш порятунок! - Так? Нічого собі.
Він поспішив до мене, розставивши руки в сторони і збираючись мене обійняти, але в останню мить різко зупинився, уп'явшись на мої руки, в яких я все ще тримала свого малюка.

- Це що ще таке? - Ну ось знову…

- Мій бурундучок, - навчена гірким досвідом спілкування з наставником, я одразу вирішила розставити всі крапки над «і», - Він житиме зі мною.

- Нежить!? - Ще трохи, і ректора вистачить удар.
І чого так дракони бояться трупиків? Він зовсім маленький. Я бадьоренько кивнула чоловікові, посміхаючись якнайширше. Він же правда дозволить мені лишити Чіпа? Ім'я спливло в голові, ніби було озвучено кимось іншим. Може це малюк представився?