Глава 34. Суворі будні абітурієнтів, або як вступити до академії Польотів

Спускаючись сходами, я страшенно нервувала, для мене це було вперше ось так відкрито заявити про свій вибір. Навіть під час навчання в академії я намагалася не надто висуватись, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Але зараз я робила це не для себе, внизу на мене чекав мій чоловік, і я мала показати йому, що готова до початку наших відносин, готова його почути. Так, у нас з Кіларіаном все вийшло навпаки, ми не зустрічалися і не впізнавали один одного, та й подружжям стали з волі випадку, але це не означає, що ми не зможемо полюбити один одного і знайти своє щастя в цьому шлюбі. Побачивши, як чоловік намагається мені допомагати у всьлму, безглуздо й надалі заперечувати очевидне. Він необхідний мені, а я необхідна йому. Так може нам треба спробувати? 
 
Все це проносилося в моїй голові зі швидкістю світла, поки я йшла до хлопця, який став не тільки моїм чоловіком, а й захисником. Я нервово вчепилася в край своєї сукні, але намагалася йти прямо, не опускаючи очей. На останній сходинці я оступилася і ледь не звалилася на підлогу, але міцні і теплі руки мого дракона виявилися моїм порятунком.

- Це ж треба, а я вже занервував, чи не підмінили мою дружину, ну не могла вона бути такою ідеальною. Але все гаразд, моя незграбна леді повернулася, - відвісив мені «комплімент» чоловік, і вже ж не стукнеш його при батьках, хоча руки так і свербіли.

- Не хотіла тебе розчаровувати, - мило посміхнулася Кіларіану, поправляючи бретель сукні, що з'їхали. 

 - Всі готові? Можемо йти? - Кларіс вже тягла Вірраліана вперед, ніби це не ми запізнювалися, а чоловіки змусили нас чекати.
На вулицях було підозріло порожньо, схоже, все містечко зібралося подивитися театральну виставу, і тільки ми запізнюємося. Рухатися було не дуже зручно, але я намагалася не відставати, тим більше що Міллі задала нам гарний темп.

Згорнувши до парку, ми попрямували до найбільшої галявини в ньому, яка стала центром культурної події у Сайнії. Наспіх збиті сцена і лавки не виглядали кустарно, швидше навпаки здавалися результатом копіткої праці чоловіків міста. Схоже місця для Вінгедів зайняли заздалегідь, причому одни з найкращих. Встигли ми вчасно, артисти вже закінчували свої приготування і на сцену вийшов ведучий, який оголосив тематику сьогоднішнього виступу.

Всі затамували подих, з очікуванням спрямувавши свої погляди на сцену, навколо якої згасло світло, залишаючи лише тонкий промінь, що висвітлював тендітну дівочу фігурку. Занурення в казку почалося. Мені здавалося, що я проживаю історію разом із героїнею, сміючись з кумедних моментів, і ледве не плачучи, коли їй ставало сумно. Вся постановка була вивірена до найдрібніших деталей, артисти повністю вжилися у свої ролі, а музика була чудовим доповненням до не менш майстерних декорацій. Такої чистої гри я ніколи не бачила, і мені було трохи сумно розлучатися з цією чудовою історією.

Вона залишила в моїй душі незабутні враження, і я по-новому подивилася на життя сім'ї, в яку потрапила. «Будь-яке щастя треба заслужити», - вчила нас розіграна постановка, і тільки зараз я звернула увагу на переплетені пальці старших драконів, на маленький шрам над губою у Кларіс і на закоханий погляд, яким дивиться Вірраліан на неї. І мені здавалося, що немає нікого щасливішого за них у цей момент.

Пролунав останній акорд заключної пісні, і артисти застигли в поклоні, глядачі ж піднялися зі своїх місць, вибухаючи шквалом аплодисментів.

Але на цьому прекрасний вечір не закінчився, лавки були прибрані, і чоловіки дістали заздалегідь припасені пледи, перетворюючи приємний культурний відпочинок на посиденьки на природі. Вийшов своєрідний нічний пікнік. Кожна сім'я зайняла місце, яке їм сподобалося, дістаючи звідкись кошики з їстівним. І коли тільки встигли приготувати? А потім почалося «паломництво сусідів» - так Кіларіан назвав спроби драконів познайомитися з новою невісткою Вінгедів.

Я навіть розгубилася від такого ажіотажу, жінки та чоловіки підходили до нашої дружної компанії, приносили з собою щось смачненьке, пригощаючи мене та мого чоловіка, бажали нам довгих років та сімейного щастя, це був свого роду ритуал, так містечко зустрічало кожного свого нового жителя, але мене зрозуміло ніхто не попередив, щоб не злякати заздалегідь.

Так я й перезнайомилася з доброю половиною драконів Сайнії, але батьки Кіларіана мене «заспокоїли», що це лише початок, і з завтрашнього дня на мене чекають постійні запрошення в гості та «візити ввічливості». Загалом, і тут мені спокійного життя не бачити. Хоча ситуацію врятував Вірраліан, оголосивши, що за два дні ми їдемо до академії Польотів, де мені треба буде познайомитися з ректором і пройти у нього співбесіду. Час від часу не легше. Але головне, що мені не відмовили, а погодилися прийняти на загальних умовах. А що питатимуть на співбесіді? І чого мені краще готуватися? Цими питаннями я і засипала главу сімейства, але батько лише загадково посміхнувся, ще більше заплутавши своєю відповіддю: 

- Дізнаєшся на місці, - от же, ніякого співчуття до бідненької мене.
 
Спати я лягала повна рішучості вчинити будь-що, а ось вранці впевненості у мене поменшало, але виникло стійке бажання дізнатися про те, що ж чекає на мене в кабінеті у ректора:
- Горе мені! Бідна я бідна, - голосити я починала, як тільки бачила когось із драконів, так чи інакше пов'язаних з академією.

- Амі, це не спрацює, - от же дракони, і де їх співчуття та любов до ближнього? Навіть мій дорогий чоловік і той і не подумав зі мною ділитися. - Ну так, ти ж пройшов відбір, тобі переживати не варто, - тиснула я на жалість, але і цей прийом пройшов мимо. І звідки у них стільки терпіння? 

До вечора першого дня, так нічого і не добившись від цих безсердечних драконів, я почала переберати літературу. Бралася за всі книги в бібліотеці, які були в потертих обкладинках. Адже якщо їх багато читали, то там є щось корисне для навчання. А до кінця другого дня я просто здалася і стала з почуттям засудженого до смерті чекати настання дня Х. Від вечері я зовсім відмовилася, бо мені й шматок у горло не ліз. Речі збирала неохоче: