Розділ 6 — Віхо

Розділ 6 — Віхо

Дорога до Лерна зайняла три дні.
Не тому, що далеко — триста кілометрів за нормальних умов долаються за кілька годин. Але умови не були нормальними. Транспорт у регіоні стоїть, коли падає режим. Дороги перекриті — не ворогами, а просто розгубленістю: ніхто не знав, чиї накази виконувати, і тому найпростішим рішенням виявилося не виконувати жодних.
Перший день Сим і Віхо йшли пішки. Дорога була порожньою, тільки вітер гнав пил і десь у полях, далеко ліворуч, горіло щось — чи то стіг сіна, чи то щось більше. Вони не пішли дивитись.
На другий день їх підібрав старий фермер на тракторі. Він їхав до найближчого містечка по ліки для дружини і нічого не питав — просто зупинився, побачивши двох людей на порожній дорозі, і кивнув на причіп.
Вони їхали в причепі між ящиками з буряком і мовчали. Але мовчання тепер було іншим — не те стиснуте, небезпечне мовчання Сатаграда, а звичайне. Мовчання людей, що просто втомились і сидять поруч.
Вночі зупинились у маленькому селі — ім'я якого Віхо забуде, але обличчя господині, що відчинила їм двері без запитань і поставила на стіл хліб і суп, він пам'ятатиме довго. Вона сказала тільки одне: «Ідіть умийтеся, потім їжте», — і пішла назад до своїх справ. Як ніби приймати незнайомців уночі під час падіння режиму — абсолютно звична річ.
Може, для неї так і було. Може, її предки приймали так само, і це було старше за будь-який режим.
На третій день Сим зупинив попутну вантажівку. Водій, молодий, із радіо, що грало щось старе й бадьоре, сам заговорив першим:
— Ви звідки?
— З Сатаграда, — відповів Сим.
Водій довго мовчав.
— Справді виїхали? — нарешті запитав він.
— Справді.
— Я чув по радіо. Кажуть, там бунт.
— Кажуть правильно.
Ще пауза.
— А Тус? — обережно.
— Більше не актуальний, — сказав Віхо.
Водій не перепитував.
Але десь за годину, коли попереду показалося передмістя Лерна, він раптом сказав:
— У мене батько там сидів. Два роки. Вийшов торік — вони деяких тихо звільняли, коли переповнювалось. Він досі майже не говорить.
— Він живий, — сказав Віхо.
— Живий. — Водій стиснув кермо. — Це головне, правда?
— Так, — погодився Віхо. — Це головне.
Вантажівка в'їхала в Лерн.

Столиця Поримарії зустріла їх хаосом, що намагався стати порядком, але ще не знав, як.
На вулицях були натовпи — не агресивні, але збуджені. Люди виходили з будівель, стояли на тротуарах, говорили одночасно. Кілька статуй Галлі Туса вже зносили — одну якраз тягли мотузками на Центральній вулиці, і вона падала повільно, майже урочисто, і натовп навколо реагував суміштю криків і тиші.
Портрети зривали скрізь.
Але поки що стіни за ними були порожні — бліді прямокутники, де фарба була свіжішою й блідішою за те, що навколо. Рани без пов'язок.
Сим зупинився перед однією такою порожньою стіною.
— Що туди повісять? — запитав він.
— Не знаю, — відповів Віхо. — Але добре, що спочатку порожньо. Нехай постоїть порожньо. Нехай люди пригадають, як виглядає стіна без чужого обличчя.
Вони пройшли через центр, де хтось уже організував щось схоже на народний комітет — стояли столи просто неба, якісь люди з аркушами списків записували щось, інші підходили й щось казали. Молодий чоловік із гучномовцем намагався пояснити, що основні державні установи переходять під тимчасовий контроль, але гучномовець хрипів і повідомлення розпадалось на слова, що не складалися в речення.
— Хаос, — сказав Сим.
— Жива хаос, — поправив Віхо. — Це різниця.
Марту вони знайшли на вулиці Вершників.
Підвал старої бібліотеки — той самий, де рік тому все й почалося — тепер мав відчинені двері. Всередині горіло світло. Люди ходили туди-сюди з якимись пачками, ящиками, паперами.
Вона виходила з дверей якраз тоді, коли вони підійшли.
Зупинилась.
Довга секунда.
Потім сказала — не крикнула, не заплакала одразу, а саме сказала, спокійно:
— Я знала, що ти прийдеш сюди першим.
— Ти знала, що я взагалі прийду? — запитав Віхо.
— Ні. — Вона підійшла до нього. — Це я не знала. Але якщо прийдеш — то сюди.
Вона обійняла його.
Не кінематографічно, не пишно. Просто взяла за плечі і трималась, поки трималась, і він теж тримався, і Сим тихо відійшов на кілька кроків і почав уважно вивчати вивіску над дверима, якої, мабуть, не читав усе своє життя.
Потім вони відступили. Марта подивилась на нього — уважно, як дивляться на людину після довгої розлуки, шукаючи, що змінилося.
— Схуд, — сказала вона.
— Цегла й пайка — не найкращий план харчування.
— Очі інші.
— Це добре чи погано?
Вона подумала.
— Інші. Не краще, не гірше. Просто інші.
Вона взяла його за руку.
— Іди. Там треба поговорити. Є люди, що хочуть тебе бачити.
— Які люди?
— Ті, що читали. І ті, що не читали, але хочуть. І ті, що не знають, чого хочуть, але прийшли.
Він зайшов у підвал старої бібліотеки.

Підвал був повний.
Не тридцять людей, як рік тому, — набагато більше. Люди сиділи на підлозі, стояли вздовж стін, сиділи на сходах. Хтось приніс стільці. Хтось — свічки, і тепер вогники горіли по кутках, надаючи підвалу того самого неправильного, живого світла, що не схоже на жоден інший вид освітлення.
Коли Віхо увійшов, натовп замовк.
Потім хтось заплескав.
Це не було оглушливим оваціями — люди були втомлені, напружені, надто живі для того, щоб вибухати. Але оплески були справжніми. Тими, що виходять не з горла і не з рук, а звідкись глибше.
Він стояв і не знав, що говорити.
Потім сказав перше, що прийшло:
— Я радий, що ви є. — Пауза. — Я радий, що ми всі є.
Хтось засміявся. Хтось заплакав. Хтось зробив обидва разом.
— Що тепер? — запитав хтось із задніх рядів.
Він подумав чесно, перш ніж відповісти.
— Не знаю, — сказав він нарешті. — Я письменник, а не політик. Я вмію описувати світ, але не завжди знаю, як його будувати. Але знаю одне: те, що зруйновано, — зруйновано. А те, що будуватимемо, — це вже наш вибір. І я вперше за багато років можу сказати це слово без іронії.
— Яке слово? — запитали з натовпу.
— Наш.
Тиша.
Потім знову оплески — довші.