Розділ 3 – Новий побут

Розділ 3 – Новий побут

Віхо прокинувся від звуку, якого раніше ніколи не чув, але одразу зненавидів.

Це був дзвінок — різкий, металевий, наче хтось ударяв залізним молотком по порожній бочці. Звук лунав із гучномовця в коридорі та одночасно з усіх вуличних стовпів. Він бив по вухах, пробирався крізь сон, вривався в груди й висмикував людей із ліжок так само жорстко, як конвоїр висмикує в'язня з камери.

— П'ята година, — пробурмотів Сим, піднімаючись. — Підйом. Через п'ятнадцять хвилин вода.

Віхо сів, потираючи обличчя. Усе тіло боліло — спина, плечі, шия. Матрац виявився не просто тонким, а якимось активно ворожим, наче вночі намагався видавити з людини останню волю жити. За вікном стояла темрява, густа й холодна. У кімнаті було так само темно — електрику ще не ввімкнули. Сим рухався навпомацки, витягуючи з-під ліжка мідний глечик і шматок сірого мила.

— Треба встигнути, — сказав він. — Воду дають годину, але якщо прийдеш пізно, лише краплі залишаться. Усі набирають у каструлі, відра, що знайдуть. Хто не встиг — чекає до вечора.

Віхо підвівся, намацав черевики. Вони були мокрі від вчорашнього дощу й холодні, наче шматки льоду. Він узув їх, скривившись, і вийшов за Симом у коридор.

Там уже рухалася темна маса людей. Чути було шарудіння ніг, стук посудин, приглушені голоси. Хтось кашляв важко, надривно. Хтось тихо лаявся, натрапивши ногою на чиєсь відро. Діти плакали, дорослі шикали на них: "Тихіше, тихіше, невже не можна тихіше?"

Туалет і умивальня були в кінці коридору — два суміжні приміщення з облупленою плиткою, іржавими кранами й запахом, який Віхо не зміг би описати, навіть якби йому дозволили писати. Це був запах злиденності, змішаної з відчаєм і байдужістю сантехніки, яка давно перестала виконувати свою функцію.

Біля кранів уже стояла черга. Віхо став останнім. Попереду було десь двадцять людей — із глечиками, каструлями, банками. Усі мовчали, стиснувши посудини, наче це були скарби, а не порожня мідь.

Жінка перед ним обернулася. Їй було років п'ятдесят, обличчя худе, волосся сиве, зібране в вузол. На плечах старий светр, залатаний у кількох місцях. Вона глянула на Віхо й тихо запитала:

— Ти новий?

— Так.

— Маєш посудину?

— Ні.

Вона зітхнула й простягнула йому невелику жерстяну кухлю.

— Візьми. У мене є ще одна. Тільки принеси ввечері, добре?

Віхо кивнув, приймаючи кухлю. Метал був холодний і вкритий вм'ятинами.

— Дякую.

— Не дякуй. Просто не забудь повернути. Тут нічого не забувається.

Вона відвернулася. Черга рухалася повільно. Коли Віхо нарешті підійшов до крана, світло в умивальні вже ввімкнулося — тьмяне, жовте, мерехтливе. У дзеркалі над раковиною він побачив себе вперше після арешту.

Обличчя здалося чужим. Щетина, темні кола під очима, подряпина на щоці, про яку він навіть не пам'ятав. Русяве волосся сторчало безладно. Сорочка брудна, зім'ята. Він виглядав так, ніби провів у Сатаграді не одну ніч, а місяць.

Віхо набрав води в кухлю, промив обличчя. Вода була холодна, пахла залізом і хлоркою. Він випив трохи — рот пересох за ніч. Вода смакувала так само, як пахла, але принаймні була вологою.

Повертаючись, він побачив двері, які вів до сусідньої квартири. На порозі стояла дівчинка років семи, у вицвілій сукенці, босоніж. Вона дивилася на нього великими темними очима.

— Ти той дядько, що пише книжки? — запитала вона тихо.

Віхо присів навпочіпки, щоб бути на рівні її очей.

— Був таким. А ти хто?

— Вета.

— Красиве ім'я.

— Мама каже, що імена тут заборонені. Але вночі вона все одно називає мене Вета.

— Мама розумна.

Дівчинка нахилила голову набік.

— А ти напишеш тут нову книжку?

Віхо хотів відповісти, але над ними раптом пролунав різкий голос:

— Вета! Всередину! Зараз же!

Жінка років тридцяти вихопила дівчинку за руку й затягла назад у кімнату. Перш ніж зачинити двері, вона кинула на Віхо погляд, повний не гніву, а страху. Двері грюкнули.

Сим, що стояв поруч, тихо сказав:

— Не розмовляйте з дітьми. Батьки бояться. Якщо дитина щось скаже не те на зборах або в школі, всю родину можуть перевести в шостий сектор.

— Що там, у шостому?

— Дисциплінарні бараки. Там умови гірші. І звідти вже ніхто не повертається в житлові сектори.

Віхо стиснув кухлю в руках.

— Навіть діти?

— Тут усі однакові. Адміністрація не розрізняє. Вік — це просто цифра в картці.

Коли вони повернулися в кімнату, Сим дістав із-під ліжка маленьку пательню й жменю якоїсь крупи. Поставив пательню на саморобну спиртівку — металеву коробку з ґнотом, що смердів гасом.

— Сніданок, — сказав він без іронії.

— Що це?

— Каша. Якщо дуже уявляти. Насправді — подрібнені зерновідходи, які дають на пайку. Але якщо зварити з водою й не дивитися на колір, можна обдурити шлунок.

— Оптимістичний рецепт.

Сим усміхнувся.

— У Сатаграді оптимізм — це коли ти вмієш назвати їжею те, що раніше викидав.

Він підсипав крупи в окріп. Маса почала булькати, перетворюючись на сіру в'язку рідину. Сим помішував дерев'яною ложкою, потім розлив у дві миски — собі й Віхо.

— Їж. Це все до обіду. Обідня пайка о другій у їдальні виробничого сектора. Але туди треба йти після призначення на роботу.

Віхо спробував кашу. Вона була безсмаковою, трохи гіркуватою, з присмаком заліза. Але вона була теплою. І в цій кімнаті, де холод просочувався крізь щілини, тепло мало свою ціну.

— Дякую, — сказав він.

— Не дякуй. Завтра ти зробиш так само для когось іншого. Так тут живуть ті, хто ще не зовсім помер.

О шостій ранку дзвінок пролунав знову.

Цього разу Віхо вже був одягнений. Сим показав йому, як правильно обмотати ноги ганчір'ям під черевики, щоб не натерти мозолі, як зав'язати мотузку на штанях, бо ґудзики в Сатаграді були дефіцитом. Дав старий піджак, занадто широкий у плечах, але хоч якийсь захист від вітру.