Розділ 2 - Пекло

Розділ 2 - Пекло

Віхо вивели з камери ще до світанку.

У коридорах управління Служби Національної Безпеки було тихо, як у морзі, де навіть мертві бояться кашлянути. Лампи під стелею блимали холодним білим світлом, від якого обличчя конвоїрів здавалися восковими. На стінах висіли портрети Галлі Туса — один через кожні п’ять кроків. Віхо порахував сім портретів від дверей камери до сходів і на восьмому не втримався.

— Ви їх для орієнтування вішаєте? — спитав він у конвоїра праворуч. — Щоб ніхто не заблукав у коридорі страху?

Конвоїр стиснув його лікоть так, що Віхо ледь не скривився.

— Мовчи.

— Я мовчу, — сказав Віхо. — Просто вголос.

За це він отримав удар у ребра. Не сильний — такий, службовий. Не щоб зламати, а щоб нагадати, кому належить тиша. Віхо зігнувся, вдихнув крізь зуби й, коли випростався, на його обличчі знову була усмішка. Конвоїр це помітив і розлютився ще більше.

— Там, куди ти їдеш, — прошипів він, — усміхатися швидко перестанеш.

— Дивно, — відповів Віхо. — Мені вже третя людина за ніч рекламує це місце. У вас там туристичний відділ є?

Другий конвоїр, молодший, відвернувся, щоб приховати посмішку. Перший побачив, але промовчав. Мабуть, боявся, що коли теж посміхнеться, його самого запишуть у неблагонадійні.

Надворі стояла темрява, щільна й мокра. Дощ перестав, але місто блищало, наче його щойно вимили від людської пам’яті. Вулиці столиці Поримарії — Лерна — були порожні. Лише чорні машини СНБ ковзали бруківкою, не вмикаючи сирен. Влада не любила зайвого шуму, коли робила свої найважливіші справи. Шум був для свят, парадів, промов і показових процесів. Справжні вироки виконувалися пошепки.

Віхо посадили в броньований фургон без вікон. Усередині вже сиділи люди — шестеро чоловіків і дві жінки. Руки в усіх були скуті, але очі різні: у когось порожні, у когось налякані, у когось — такі, що вже все зрозуміли й більше нічому не дивувалися.

Двері зачинилися. Металевий засув клацнув, і звук цей видався Віхо крапкою в реченні його колишнього життя.

Фургон рушив.

Кілька хвилин ніхто не говорив. Чути було тільки гул двигуна, скрип ресор та чиєсь важке дихання в темряві. Потім літній чоловік із вузьким обличчям і сивими бровами нахилився вперед.

— Ви Ллінен? — спитав він.

Віхо кивнув.

— Віхо Ллінен.

У темряві прокотився ледь чутний рух — люди повернулися до нього. Ім’я зробило те, чого не зміг би зробити жоден наказ: воно принесло в цей металевий ящик частку зовнішнього світу.

— Я читав вашу книжку, — сказав літній чоловік. — У рукописі. В університеті передавали з кафедри на кафедру. Останню сторінку хтось залив кавою, але ми вирішили, що це авторський прийом.

— Це була глава про економіку? — спитав Віхо.

— Про страх.

— Тоді кава доречна. Страх у нашій країні теж подають гарячим і гірким.

Жінка навпроти коротко засміялася — не тому, що було дуже смішно, а тому, що сміх раптом виявився можливим. Їй було років сорок, волосся темне, коротко підстрижене, під лівим оком синяк.

— Я Нела, — сказала вона. — Була лікаркою в районній лікарні. Тепер, очевидно, буду пацієнткою держави.

— За що? — тихо спитав Віхо.

Вона знизала плечима.

— Не повідомила про “антинаціональні висловлювання” пацієнта після операції. Він під наркозом назвав Туса лисицею, яка вкрала курник. Я вирішила, що наркоз — неофіційне джерело політичної позиції.

— Помилилися, — сказав сивий. — У Поримарії навіть марення має бути патріотичним.

Він представився професором історії — Едан Корв. Викладав у Лернському університеті сорок років. Його забрали після лекції, де він сказав студентам, що жоден режим не вічний. Хтось доніс. Мабуть, один із тих студентів, які найкраще конспектували.

Інші говорили неохоче, але поступово темрява фургона наповнилася голосами.

Там був Тар Рем, шахтар із північних копалень, якого засудили за те, що він організував страйк через обвал, у якому загинули дев’ятеро людей. Була Ліса Мер, колишня друкарка з державного видавництва: вона крала шрифти й передавала підпільникам. Був юнак на ім’я Орі, майже хлопчик, сімнадцять років, затриманий за малюнок на стіні — карикатуру, де Галлі Тус стояв на табуретці й вимагав, щоб сонце сходило лише з його дозволу.

— Гарна ідея, — сказав Віхо. — Сонце треба арештувати першим. Воно регулярно порушує комендантську годину.

Орі усміхнувся. Але усмішка швидко зникла.

— Нас усіх у Сатаград? — спитав він.

Ніхто не відповів. Відповідь була занадто очевидною.

Фургон зупинився приблизно за пів години. Двері відчинилися, і в обличчя вдарив холодний передранковий вітер. Їх вивели на закриту платформу біля вантажного вокзалу. Не головного, де вдень ходили пасажирські потяги й диктори урочисто оголошували прибуття “щасливих громадян до столиці великої Поримарії”. Це була інша станція — без табличок, без годинника, без людей, які проводжають. Тут не було прощань. Тільки відправлення.

На коліях стояв темний потяг із заґратованими вікнами. Вагони мали вигляд, ніби їх зібрали зі старих сейфів. На боках білою фарбою було написано: “СПЕЦІАЛЬНИЙ ТРАНСПОРТ. ДЕРЖАВНА ВЛАСНІСТЬ”. Віхо подумав, що держава в Поримарії дуже любила маркувати все, що вкрала.

Людей завантажували групами. Конвоїри кричали номери, звіряли списки, штовхали тих, хто рухався повільно. У вагонах пахло металом, потом, старим димом і страхом. Лави вздовж стін, вузький прохід, ґрати на вікнах, маленький отвір у дверях для нагляду.

Коли Віхо зайшов усередину, один із конвоїрів зупинився біля нього.

— Це ти письменник?

— Поки що так. Хоча держава, здається, планує змінити мій фах на “житель стіни”.

Конвоїр нахилився ближче.

— Мій брат через твою книжку отримав десять років.

У вагоні стало тихо.

Віхо подивився йому просто в очі.

— Через мою книжку він отримав думки. Десять років йому дали ті, хто боїться думок.