Розділ 1 – Падіння пророка

Розділ 1 – Падіння пророка

Віхо Ллінен прокинувся від звуку дощу, що барабанив по жерстяному даху старого книжкового складу. Крапелі стукали ритмічно, наче морзянка, що передавала якесь таємне послання. Він усміхнувся цій думці — останнім часом усе навколо здавалося йому шифром, знаком, попередженням.

— Ти знову не спав усю ніч? — почувся сонний голос Марти з кутка приміщення.

Марта Вогнич, його редакторка, друг і сполучна ланка з підпільною мережею розповсюдження, сиділа на старому матраці, закутавшись у потертий плед. Їй було двадцять п'ять, але останні два роки додали їй років десять — принаймні, в очах. Ті самі очі, що колись сяяли ентузіазмом, тепер завжди були насторожені, завжди шукали загрози.

— Дописував останній розділ, — Віхо поклав олівець і потягнувся, відчуваючи, як хрумнули кістки в спині. — «П.Н.С.» готова. Повністю.

Марта миттєво прокинулася.

— Серйозно? Дай глянути.

Вона підвелася і підійшла до імпровізованого столу — двох ящиків, накритих дошкою. На ньому лежали аркуші паперу, заповнені дрібним, акуратним почерком. Триста сорок вісім сторінок. «Право На Спротив» — книга, яка вже розійшлася в рукописних копіях по всій Поримарії, але офіційно не існувала. Книга-привид. Книга-вірус.

— Остання глава називається «Посміхайтеся, вони бояться вашого сміху», — сказав Віхо, потираючи втомлені очі. — Там я написав про те, що найбільша зброя проти диктатури — це не бомби і не зброя. Це відмова сприймати їх серйозно.

Марта швидко пробігла очима по тексту:

«Коли тиран вимагає, щоб ви боялися його портрета — посміхніться. Коли він наказує вам маршувати — танцюйте. Коли він кричить про велич нації — запитайте, чому ця велич завжди пахне кров'ю і брехнею. Вони тримають владу лише тому, що ми даємо їм цю владу. А що, якщо просто... перестати?»

— Віхо, — прошепотіла вона, — це геніально. Але це також підписаний тобою вирок.

Він знизав плечима.

— Вирок мені підписали ще після першого видання. Зараз вони просто не знають, де мене шукати.

То була правда лише наполовину. Віхо знав — його шукали. Шукали старанно. Останні місяці він переїжджав з місця на місце щотижня, іноді щоночі. Спав у підвалах, на горищах, у квартирах людей, яких бачив уперше в житті. Люди ризикували заради нього, бо «П.Н.С.» давала їм те, чого вони не мали роками — надію та сміх.

У Поримарії сміх був дефіцитним товаром.

Країною правив Галлі Тус уже дванадцять років. Дванадцять років залізного контролю, цензури, зникнень, показових судів. Він прийшов до влади після військового перевороту, обіцяючи «очистити націю від розкладу». Віхо було п'ятнадцять, коли він уперше почув промову нового лідера по радіо. Навіть тоді, підлітком, він відчув щось неправильне в цьому голосі — занадто впевненому, занадто категоричному, занадто божевільному.

Роками Галлі Тус вибудовував культ особистості. Його портрети висіли в кожному кабінеті, кожній школі, кожному магазині. Його промови транслювали щодня. Його книга «Шлях чистоти» була обов'язковою для вивчення. Критика режиму каралася спочатку в'язницею, потім — чимось гіршим.

Саме «щось гірше» і привело до створення Сатаграда.

Три роки тому, коли протести почали ширитися по країні, Галлі Тус оголосив про «нову гуманну методу боротьби з дисидентами». Замість страт — ізоляція. Замість таборів — спеціальне місто. Місто для тих, «хто не зміг оцінити красу національної ідеї».

Сатаград побудували за рік. Посеред пустелі, за триста кілометрів від найближчого населеного пункту. Високі стіни, вартові вежі, колючий дріт. Усередині — сірі п'ятиповерхівки, які офіційна пропаганда називала «новим житлом». «Старики» — так прозвали їх самі в'язні. Будівлі здавалися старими з моменту побудови, наче народилися вже облупленими, уже мертвими.

Туди відправляли професорів, які викладали «невірну» історію. Журналістів, які ставили незручні питання. Письменників, поетів, художників. Пізніше — просто людей, які когось не так образили, щось не так сказали, не так подивилися на портрет вождя.

Офіційно Сатаград не був тюрмою. Офіційно це була «спеціальна адміністративна територія для ідеологічного перевиховання». Люди там жили в квартирах, мали роботу (на місцевих фабриках, що виробляли цегли та сірники), навіть отримували зарплату. Але покинути місто не могли. Ніколи.

— Ти думаєш про Сатаград? — тихо запитала Марта, спостерігаючи за виразом його обличчя.

— Завжди, — зізнався Віхо. — Кожного разу, коли пишу. Я знаю, що рано чи пізно опинюся там.

— Тоді, можливо, варто зупинитися? — у її голосі була надія, хоч вона сама знала відповідь.

Віхо похитав головою.

— Якщо я зупинюся, вони виграють. А якщо навіть мене відправлять туди — що ж, я писатиму звідти. Слова пройдуть крізь будь-які стіни, Марто. Ти ж сама завжди так казала.

Вона слабко усміхнулася крізь сльози.

— Казала. І досі кажу. Просто... боюся за тебе.

— Я теж боюся, — щиро відповів він. — Але страх — це нормально. Ненормально — дозволити страху керувати тобою.

Зустріч призначили на вечір, у підвалі старої бібліотеки на вулиці Вершників. Це було ризиковано — останні тижні патрулі Служби Національної Безпеки активізувалися. СНБ, або, як їх називали в народі, «собаки», ходили зграями, перевіряли документи, влаштовували раптові обшуки.

Але люди хотіли почути Віхо. Хотіли почути щось, крім офіційної пропаганди, що лунала з кожного радіо, з кожного телевізора.

Коли він і Марта спустилися в підвал о восьмій вечора, там уже було близько тридцяти людей. Молоді та старі, робітники та інтелігенція, чоловіки та жінки. Усі вони об'єдналися однією потребою — почути правду. Або принаймні щось, що нагадувало правду.

— Добрий вечір, друзі, — почав Віхо, стоячи в слабкому світлі єдиної лампочки. — Дякую, що прийшли. Знаю, як це небезпечно.

— Для вас небезпечніше, — сказав літній чоловік у потертому піджаку. — Ви той, кого вони найбільше хочуть упіймати.