12 розділ

Саша

Весь час, що залишився, ми збирали необхідні речі. Джо розповідав про часи свого навчання, про порядки, що панували в академії, про столицю. Наставляв куди  лізти не варто, а де можна буде пошукати роботу на вихідні. Згадав звідки знайомий із ліердом Горійським. Виявляється, вони одночасно навчалися в академії: Джонатан на бойовому факультеті, Айзек на цілительському. Але оскільки з першого курсу у них співпадали лекції, а далі й практика, то знайомство було зовсім на поверхневим. Вони не були ворогами, але й не дружили. Швидше навчалися у режимі здорової конкуренції. Хоча, я зовсім не розумію, яка конкуренція може бути між цілителем та бойовиком.

Вранці наступного дня маг кудись помчав, залишивши нас із Куро одних. Ми спокійно поснідали в залі, та коли я вже збиралася йти, до нас підбігла знайома раніше дівчинка. Посміхнувшись на весь рот, вона змовницьким шепотом напросилася в гості.

- Мене звуть Міна, - представилася мала, коли я зачинила за нами двері до своєї кімнати. - Це ж ти зробила з квіткою!

Міна не питала, вона стверджувала. І те, що вона зрозуміла хто я насправді, дуже насторожувало.

- Я зрозуміла, що це ти, - продовжила гостя, не помітивши мого гострого погляду. - В інших би не вийшло. І в мене не виходило, бо я ще маленька. Але коли виросту, зможу чаклувати так само... А ти гарна.

Безпосередність, з якою дитина на мене дивилася і ставила запитання, трохи розслабила.

- Ти бачиш, хто я? - запитала обережно, намагаючись її не налякати.

- Звичайно, - малеча радісно закивала, - ти, як мама, світишся.

- Е?

- Мама так само сяяла, наче сонечко. Це так красиво...

- Ага. А чого ти вирішила, що я дівчина? – ну, мало що. Краще уточнити, а то знайдеться ще хтось такий же прозорливий.

- Мама розповідала, що так сяють усі доньки богині життя. Подивись, я теж свічуся, правда? Адже так?

Цей світ все чудесатіше та чудесатіше. Гаразд, показуйте, що за доньки такі. Перейшла на магічний зір і правда, довкола дівчинки, як ореол із сонячного світла переливався. Цікаво, інші його бачать?

- Ну, як? Є? - не вгамовувала Міна.

- Є, - усміхнулася, бачачи, як загоряються радістю фіалкові очі (ого, який колір!). Дівчинка буде неймовірною красунею. - Послухай, Міно, давай залишимо в таємниці те, що я не хлопчик. Нехай це стане нашим секретом. Домовилися?

- А навіщо тобі ховатись?

- Щоб навчатися в академії магії та стати великим цілителем.

- Ого! - вразилася мала. - А мені також можна буде вчитися? Доведеться переодягатися, так?

- Сподіваюся, що поки ти виростеш, цей світ зміниться і можна буде навчатися всім. Тільки заміж не поспішай.

- Не буду, - зраділа дитина. - Я нікому і ніколи не відкрию нашого секрету. А ти навчиш мене чарувати?

- Щоб чаклувати, треба багато знати, тобі ще рано. Але колись обов'язково, - так хотілося розтріпати ці милі світлі косички, як колись Джо робив мені, аж руки засвербіли. - І ще, Міно, постарайся ніколи не чаклувати на людях. Не можна, щоб інші дізналися про твої здібності. Ти зрозуміла?

Дівчинка невпевнено кивнула. Вона ще не знала, наскільки жахливий світ, у якому ми живемо. Світлий і добрий малюк. Сподіваюся, що коли ми зустрінемося наступного разу, ти такою і залишишся.

Джо спізнювався. Коли двері в кімнату відчинилися, я вже металася, як загнана лань, від стіни до стіни. Залишалося трохи більше години, до відправки, а мені ще б поговорити, розповісти про Міну, в кінці кінців.

- Де ти був? - кинулася йому назустріч. - Ми не встигнемо!

- Почекають, - впевнено заявив маг, розгортаючи на столі пакувальний папір. - Повір мені, Сашо, ти їм потрібна не менше, ніж вони тобі. Якщо навіть не більше. Коли Горійський повернеться з магом життя, його статус підніметься настільки, щоб про нього дізнається сам імператор.

Якби вміла, свиснула б. А так тільки очі на лоба вилізли. Що ж виходить, такі як я настільки цінні?

- А це що? - Джо розклав на стільниці дві дерев'яні коробочки.

- О, - чоловік загадково посміхнувся і віддав мені одну, - це те, що допоможе нам тримати зв'язок на великій відстані.

Усередині виявилося два пристосування: невелика підвіска із синього камінчика на срібному ланцюжку і щось дуже схоже на старий слуховий апарат. (У прадіда був такий. Прадіда я не пам'ятаю, але апарат одного разу попався мені на очі, коли прибиралися на дачі.) Великий, схожий на черепашку, тонкий кінець у вухо, товстий за вушну раковину. Якось так. Тут той самий принцип. Саме пристосування зі срібла, прикрашене синім каменем, як у підвісці.

- Одягаєш, надсилаєш слабкий магічний імпульс у підвіску, і ми зможемо поговорити. Тільки не захоплюйся, артефакт досить сильний, щоб його відслідкували. Не те, щоб він заборонений, але все ж...

- Не світитись! Я зрозуміла... Джо, я сумуватиму, - слово честі, саме вирвалося. Чи то старію, чи гормони грають... Маг тільки тепло посміхнувся і звично розкуйовдив мені волосся.