Розділ 1

Дрібний, ритмічний стукіт моїх власних нігтів по гладкому підлокітнику шкіряного крісла зливався із шелестом снігової крупи, яка вже годину билася в шибку. У кабінеті пахло шавлією, дорогою шкірою моєї нової сумки та п'янким, трохи задушливим присмаком чужої сімейної катастрофи.

— Тобто ви стверджуєте, що вся проблема — в омелі? — я опустила планшет із нотатками на коліна, повільно зняла окуляри в тонкій металевій оправі й подивилася на чоловіка навпроти.

Марк — тридцятисемирічний провідний фінансовий аналітик великого холдингу — сидів на самому краєчку розкішного дивана. Сидів так напружено, ніби під м'якими подушками була закладена годинникова вибухівка, а лічильник вже відраховував останні секунди.Його шовкова краватка зсунулася трохи вбік, верхній ґудзик сорочки був розстебнутий, а погляд гарячково бігав по моєму робочому столу.

— Не в самій омелі, Ліро. У концепції, — він нервово провів широкою долонею по підборіддю, де вже проступала вечірня щетина. — Вона повісила її скрізь. Абсолютно скрізь! Над дверима в кухню, над входом у спальню, у передпокої... Вона навіть над пральною машиною її присобачила! І щоразу, коли я проходжу повз, вона просто зупиняється. Закінчує різати салат, кидає білизну, стає під цю кляту гілку й чекає. Розумієте? Вона чекає.

— На спонтанність? — м'яко підказала я, трохи нахиливши голову вбік.

— На пристрасть! За розкладом! — Марк остаточно здався, важко зітхнув і відкинувся на спинку дивана, заплющивши очі. — Вона подивилася чергову новорічну комедію з Ґрантом і вирішила, що напередодні тридцять першого грудня у нас просто зобов'язаний статися якийсь кінематографічний еротичний вибух. Під дзвоники та святковий мотив. А я після чотирнадцяти годин зведення річного балансу мрію лише про одне — заснути з кушлем міцного чаю. Якщо я торкаюся її під цією гілкою тільки тому, що вона там висить... це здається дешевим інсценуванням. Я відпрацьовую номер. Як актор у третьосортному театрі.

Я ледь помітно посміхнулася. Лише самими кутиками губ — так, як навчилася за шість років приватної практики. Без оцінювання. Без тіні осуду. Без емоцій, які могли б сполошити клієнта.

— Ви плутаєте ритуал і тиск, Марку, — мовила я, вирівнюючи спину. — Омела у вашому будинку — це не наказ. Це символ дозволу. Ваша дружина не вимагає від вас олімпійських рекордів. Вона просто намагається дати вам обидвом офіційний дозвіл вийти за межі звичної повсякденної ролі «чоловіка-аналітика» та «дружини-господині». Проблема не в гілці з зеленими листочками і не в грудні. Проблема в тому, що ви катастрофічно боїтеся здатися безпорадним, якщо сценарій вечора піде не за вашим чітким планом.

— А ви б не боялися? — Марк різко розплющив очі й подивився на мене з викликом. — Коли від вас щодня, щохвилини вимагають яскравого феєрверку... а у вас всередині лише порожній, проіржавілий бак?

— Я б зняла гілку, — відповіла я без вагань. — Зняла б її, поклала на стіл, сіла поруч із дружиною й сказала: «Сьогодні без декорацій і без очікувань. Сьогодні у нас є тільки кухонний стіл, два кухля чаю і п'ять хвилин цілковитої тиші».

— І ви думаєте, це спрацює? — в його голосі пробилася скептична нотка.

— Ні, — чесно зізналася я. — Магія не станеться за клацанням пальців. Але це миттєво зніме фальш. А секс без фальші — це єдине, що здатне поступово повернути ваш порожній бак до норми.

Марк завмер на декілька секунд. Він дивився повз мене, розглядаючи вигадливі візерунки паморозі, які вирізьбила зима на шибці мого кабінету. Потім повільно, з важким звуком видихнув повітря з легень.

— Ви завжди така... холоднокровна, Ліро? Коли говорите про речі, від яких у інших людей рушаться шлюби?

— Я просто професіонал, Марку. Мій холодний розум — це те, за що ви мені платите, — я виразно глянула на підлоговий годинник із загартованого скла. — Наш час добігає кінця. Побачимося вже після свят. І, будь ласка, зробіть мені послугу — зніміть омелу з пральної машини. Вона там справді, як знущання над побутовою технікою.

Марк вперше за весь сеанс щиро, хоч і втомлено, посміхнувся, підвівся з дивана, поправив краватку й попрямував до виходу.

Коли двері мого кабінету зачинилися за останнім на сьогодні клієнтом, я лишилася в повній самоті. Тиша миттєво заповнила кутки кімнати, наче густий кисіль.

Я підійшла до великого панорамного вікна. За загартованим склом Київ повільно, але невідворотно затоплювало важкими грудневими сутінками. Вуличні ліхтарі вирізали з темряви великі, лапаті сніжинки, що хаотично кружляли в повітрі. На магістралі внизу утворився щільний, нескінченний затор із червоних вогнів аварійок, снігоприбиральної техніки та роздратованих клаксонів. Місто билося в передноворічному конвульсивному азарті.

Я клацнула вимикачем на стіні. Верхнє яскраве світло згасло, і кабінет занурився в приглушені, теплі бурштинові тони настільної лампи.

Зняти професійну маску виявилося набагато складніше, ніж окуляри. Я підійшла до високого дзеркала в різьбленій рамі, повільно витягла з зачіски важку металеву шпильку, і моє темно-каштанове волосся густою, важкою хвилею впало на плечі. Поперек шиї одразу розлилося приємне відчуття волі.

«Порожній бак», — подумки повторила я слова Марка, розглядаючи своє відображення.

Якби цей поважний фінансовий аналітик знав правду... Якби він хоч на секунду здогадувався, що його терапевт — авторка популярного аудіоподкасту «Без табу» з дев'ятнадцятьма тисячами постійних слухачів, жінка, яка щотижня вчить тисячі людей повертати пристрасть у ліжко — сама вже понад два роки не відчувала взагалі нічого. Жодного імпульсу. Жодного спалаху. Лише стерильний, чистий, академічний інтерес до власної фізіології.

Для мене людська збудливість давно перестала бути таємницею. Вона перетворилася на абсолютно зрозумілий, прогнозований каскад хімічних реакцій: вивільнення дофаміну, стрибок окситоцину, прискорений пульс, розширення зіниць та приплив крові до певних зон. Звичайний алгоритм. Без жодної магії. Без феєрверків. Без глуздої романтичної чуші.