23. Трагедія.

Ранок не приніс полегшення. Сонце, що пробивалося крізь фіранки, здавалося занадто яскравим і байдужим до мого розбитого стану. Лежачи в ліжку, я довго дивилася в стелю, відчуваючи, як серце стискає невидимий лещатами білю. 

Тремтячими пальцями я набрала коротке повідомлення Алексу:

«Нам треба поговорити. Це дуже важливо. Будь ласка, напиши, коли зможеш».

Відклавши телефон, я знову занурилася в роздуми. Гірке питання пульсувало у скронях: «Чому щоразу, коли я нарешті дозволяю собі закохатися, доля обов'язково розбиває моє щастя на друзки?

Зі стану апатії мене вирвав різкий дзвінок. Номер був невідомий. Тривога, яка й так оселилася в грудях, миттєво підскочила до горла.

— Алло? — голос здригнувся.

— Доброго ранку. Це з міської лікарні, — пролунав сухий, офіційний голос. — Ви знаєте Дениса Шевченка?

— Так... — серце пропустило удар. — Це мій найкращий друг. Що з ним?

— Він потрапив у важку аварію. Нам потрібні контакти родичів, щоб повідомити про його стан.

— У нього немає родичів, — вигукнула я, зриваючись на ноги. В очах потемніло, а у вухах задзвеніло так голосно, що я ледь чула власні слова. — Я його родина. Єдина, хто в нього є. Я можу приїхати? Що потрібно? В якій він палаті?

— Приїжджайте до приймального відділення, — відповів голос, так і не давши прямих відповідей. — Всі подробиці дізнаєтеся у лікаря.

Я діяла як на автопілоті: накинула перший ліпший одяг, викликала таксі й через двадцять хвилин уже вбігала в стерильну прохолоду лікарняного холу. На реєстратурі мені коротко кинули: «Він у реанімації. До нього не можна. Лікар у тридцять сьомому кабінеті, третій поверх».

Я летіла сходами, не відчуваючи під собою ніг. Стук у двері, коротке «заходьте», і ось я вже перед чоловіком у білому халаті.

— Лікарю, Денис Шевченко... Як він? Благаю, скажіть правду! — я вчепилася в край столу, щоб не впасти.

Лікар зітхнув, знімаючи окуляри. Його погляд був сповнений втомленого співчуття.

— Стан критичний. Він у комі. Зараз шанси п'ятдесят на п'ятдесят. Єдина втіха — хребет не постраждав, тож якщо він вийде з коми, то зможе ходити. Але травми дуже серйозні: сильний струс мозку, численні гематоми, переломи кінцівок.

— Можливо, його варто перевезти до приватної клініки? Я все оплачу!

— У його стані транспортування — є ризики для здоров'я. Зараз йому потрібен лише спокій і ці медикаменти. Ось список.

Я вихопила папірець, немов це був останній шанс на порятунок. Збігала в аптеку, купила все за списком і передала лікарю, залишивши свій номер. «Телефонуйте в будь-який час, — благала я. — Якщо стане гірше... або краще. Будь ласка»

А потім я ніби на ватних ногах вийшла з поліклініки, відчуваючи, як світ навколо стає сірим і нереальним. Ден... Він не може просто так піти.

Саме в цей момент задзвонив телефон. Алекс. Його голос у слухавці здався мені якоюсь іншою реальністю.

— Привіт, Сью. Ти писала, що це важливо. Що трапилося?

— Привіт, Алексе... — мій голос зірвався. — Все дуже погано. Я біля лікарні.

— Що?! Назви адресу, я буду за десять хвилин!

Я опустилася на лавку під лікарнею, обхопивши себе руками. Алекс справді приїхав швидко. Побачивши його, я на мить захотіла просто зникнути в його обіймах, але тінь від розповіді батька все ще стояла між нами.

— Сью, Боже, ти вся тремтиш! — він опустився поруч, намагаючись зазирнути мені в очі. — Хто тут? Що сталося?

— Ден, мій друг. Він у реанімації. Кома, шанси мінімальні, — я переказала йому розмову з лікарем, ковтаючи сльози.

Алекс ніжно взяв мою руку у свої, зігріваючи її.

— Сью, він сильний. Все буде добре, почуй мене.

Він тримав мою долоню так турботливо, а я почувалася безпорадною лялькою. В голові билася одна думка: зараз або ніколи.

— Ти впевнена, що хочеш говорити саме зараз? — тихо запитав він, відчуваючи мій стан. — Може, це не на часі?

— Саме на часі, Алексе. Більше не можна мовчати.

Ми перейшли до маленького затишного кафе навпроти лікарні. Там, за зачиненими від міського шуму стінами, я вилила йому все. Кожне слово батька, кожну деталь тієї давньої трагедії, що пов’язувала наші сім'ї кривавим вузлом.

— Ось тепер ти знаєш усе, — закінчила я, дивлячись у вікно на голі гілки дерев. — Доля грає зі мною в дуже злий жарт. Я зустріла тебе... і я кохаю тебе, але тепер я не знаю, як з цим жити.

Алекс виглядав так, ніби його вдарили під дих. Він зблід, погляд став розгубленим і повним болю.

— Це... жахливо, Сью. Я навіть не міг уявити... Ти напевно ненавидиш мого батька. Можливо, тепер ненавидиш і мене. Але я не винен у тому, хто мій батько. І я не винен, що серце обрало саме тебе.

Ми сиділи в тиші, яка важким туманом огорнула наш столик.

— Я теж не винна, — прошепотіла я. — Але саме я зараз проживаю цей кошмар. Вибач, мені потрібен час. Просто побути одній і все обдумати.

— Сью, не відштовхуй мене, — він спробував торкнутися моєї руки, але я відсторонилася. — В такий момент тобі не можна залишатися одній.

— Побачимось завтра, тут же, — твердо відповіла я. — Зараз я просто хочу додому.

Він не став сперечатися. Обійняв мене на прощання — так міцно, ніби боявся, що я розчинюся в повітрі. Коли я нарешті опинилася в порожній квартирі, сили миттєво покинули мене. Я просто опустилася на підлогу в коридорі, закривши очі.

Потім був гарячий душ. Вода стікала по тілу, ніби намагаючись змити весь бруд чужих таємниць і лікарняний запах. Це завжди допомагало мені прояснити думки. Загорнувшись у теплий плед, я лягла в ліжко. Сон прийшов раптово, важкий і глибокий, рятуючи мене від реальності.