22. Шум доріг.

Рев мотора нарешті вщух, залишаючи по собі лише дзвінку тишу нічної траси. Ден уже чекав на нашому місці, притулившись до свого байка. Дорога і шалена швидкість трохи притлумили мій біль, але не вилікували його.

Я зняла шолом, розпушивши волосся, і мовчки підійшла до нього. Не кажучи ні слова, я просто притиснулася до його грудей, міцно обіймаючи. Ден відразу зрозумів, що щось трапилося. Він не ставив зайвих запитань, просто обійняв мене у відповідь, даруючи те саме відчуття непохитної опори, якого мені зараз так бракувало.

— Сью, що трапилось? — його голос пролунав над моїм вухом тихо, заспокійливо, немов теплий вітер.

В його обіймах мені ставало легше. Тут, серед запаху шкіри та металу, світ не здавався таким ворожим.

— Я не знаю, з чого почати, Дене, — прошепотіла я, уткнувшись йому в плече. — Давай просто забудемося сьогодні? Хоча б на мить я перестану думати про все.

— Ти впевнена, що це допоможе? — він трохи відсторонився, заглядаючи мені в очі.

— Ні, — чесно зізналася я. — Але рух — це єдине, що зараз не дасть мені збожеволіти.

Ден ледь помітно зітхнув і кивнув. — Добре. Спочатку поганяємо, а потім я покажу тобі один новий заклад.

Ми осідлали своїх залізних коней. Грім моторів розірвав нічну тишу, і ми рвонули за місто. Швидкість була саме тим, що мені зараз було потрібно: вона вимивала з голови непотрібні думки, залишаючи лише концентрацію на дорозі та адреналін.

Згодом ми приїхали до закладу, про який казав Ден. Це був новий паб у байкерському стилі — багато хрому, неонового світла і важкого дерева. Все всередині ще блищало новизною, а відвідувачів було зовсім мало. Ми обрали кутовий столик у напівтемряві. Замовивши напої, я відчула, що нарешті готова виговоритися.

— Я сьогодні дізналася правду... про мою маму, — я почала розповідь, і кожне слово падало, як важкий камінь. — Батько нарешті зважився на сповідь. Виявляється, її вбили, Дене. Просто вбили через гроші та чужі амбіції.

Я коротко розповіла йому все: про колишню дружбу батька з Олексієм Мельником, про їхній спільний бізнес і про те, як Мельник вплутався у брудні схеми. — Тато благав його зупинитися, але той не слухав. Маму викрали заради викупу. Вони продали все, що мали, але... живою її не повернули. Розумієш? Весь цей час я жила і не знала, що вона загинула через людину, якій батько колись довіряв як брату.

Ден слухав, не перебиваючи, його обличчя ставало все похмурішим, а рука міцно стискала мою долоню. Я бачила, що він вражений, але це був ще не кінець.

— Але Дене... це ще не вся розповідь, — я замовкла, збираючи волю в кулак. — Ти не знаєш, що в різдвяну ніч я познайомилася з хлопцем. Алексом. Я... я справді закохалася в нього. Він здавався мені ідеальним.

Ден здивовано підняв брови. Він не знав, що в моєму житті хтось з'явився. — І що з ним не так, Сью? — обережно запитав він. — Він — син тієї самої людини, яка зруйнувала життя моїх батьків. Син того, через кого я виросла напівсиротою. Я не знаю, що мені тепер робити. Я кохаю його, але я не знаю, як з цим жити.

Ден надовго замовк. Було видно, що ця новина стала для нього справжнім шоком — і від того, яку драму я переживаю, і від того, що в моєму серці тепер хтось є.

— Це жахливо , Сью, — нарешті промовив він, похитавши головою. — Я відчув, що ти змінилася. Твої очі. Вони стали іншими, ніж були раніше. Глибшими і повними болю. Але послухай мене: тобі в першу чергу потрібно розібратися у власних почуттях. Поговори з Алексом. Він — це не його батько. Ти повинна почути його, перш ніж приймати рішення, яке може змінити все твоє життя.

— Дякую, — я знову обійняла його. — Ти єдиний, хто мене дійсно розуміє і підтримує.

З Деном завжди було легко. Він став для мене майже рідним. Він вислухав, не засудив і дав ту пораду, якої я потребувала.

— Сью, тобі потрібно додому, — м’яко сказав він. — Відпочинь. А вранці вирішиш, що робити.

— І ти знову правий, Дене. Дякую тобі за все. — Не вішай ніс, мала. Завжди щось придумаємо.

Я обійняла його на прощання і поїхала додому.

Ден

Дивлячись услід вогням байка Сью, я відчував, як самого ниє душа. Її розповідь розірвала мені серце.

А ще я зрозумів одну річ. Для неї я назавжди залишуся лише другом. Просто Деном. Почувши, як вона говорить про цього Алекса, я зрозумів, що програв, навіть не почавши боротьбу. Але якщо поруч із ним її очі сіяють — нехай вона буде щаслива.

Настав час остаточно відпустити мою Білочку. У мене ж залишається тільки шум доріг і мій сталевий друг. Це мій шлях.