21. Гірка правда.

За лічені хвилини таксі зупинилося біля добре знайомого паркану. Я майже не відчувала ніг, коли йшла до дверей рідного дому. Всередині все тремтіло від недоброго передчуття.

У фойє мене зустріла Ма. На її обличчі відбилося щире здивування, змішане з радістю, але я лише коротко кивнула.

— Привіт, Сью! Яка несподіванка! — вона спробувала посміхнутися, роблячи крок назустріч. — Ми з батьком тобі телефонували кілька разів. Щось трапилося? Ти сама не своя.

— Вибач, Ма, але всі розмови потім, — я навіть не зупинилася, на ходу скидаючи пальто. — Батько у себе? Мені терміново треба з ним поговорити.

— Так, у кабінеті, але…

Я не дослухала. Сходи на другий поверх здалися нескінченними. Я не стукала — просто рвучко відчинила важкі дубові двері й залетіла всередину. Батько сидів за столом, завалений паперами. Від несподіванки він здригнувся і відірвав погляд від документів.

— Сью? Що за манери? Хіба я так тебе виховував, щоб ти вривалася без стуку? — у його голосі почулося роздратування, але в очах залягла тривога.

— Ну, приховувати від мене правду про власну матір ти теж не вчив, — відрізала я, зупиняючись посеред кімнати.

Батько миттєво зблід. Олівець у його руці завмер.

— Сьюзен, про що ти? Що сталося? — його голос став тихим, майже благальним.

— Я хочу, щоб ти прямо зараз розповів мені: що саме пов’язує тебе з Олексієм Петровичем Мельником!

Його погляд згас. Батько ніби поменшав у розмірах, осунувся. Він повільно налив собі води, рука помітно тремтіла, а скло склянки цокнуло об стіл. Зробивши ковток, він важко видихнув.

— Я так хотів вберегти тебе від цього… Хотів, щоб твоє дитинство залишилося чистим. Але бачу, що час настав.

Він зробив паузу, збираючись із думками. Кожне слово давалося йому з болем.

— Ми з Мельником дружили ще з університету. Були нерозлийвода. А потім ми обоє закохалися. В одну жінку. В твою маму, Мілану. Вона обрала мене, і Олексій, здавалося, відступив. З часом одружився на іншій, ми теж створили сім'ю. Коли ви з Алексом були ще зовсім маленькими, ми вирішили започаткувати спільну справу. Бізнес ріс, але разом із ним росли й апетити Мельника.

Батько заплющив очі, ніби знову переживав той кошмар.

— Він вплутався у брудні схеми. Якісь темні оборудки з небезпечними людьми. Нам почали погрожувати. Я благав його зупинитися, закрити фірму, поки не пізно. А він лише сміявся, казав, що це блеф, звичайне залякування. А потім… вони викрали Мілану. Вимагали викуп. Тільки тоді він схаменувся. Ми продали все, що мали, віддали кожну копійку, але… вони її не повернули. Живою ми її більше не побачили.

По щоці батька скотилася сльоза, яку він навіть не намагався витерти.

— З того дня я ненавиджу його кожною клітиною свого тіла. Якби він тоді мене послухав, вона була б зараз тут, із нами.

Я стояла, не в силах поворухнутися. Мене ніби облили крижаною водою, що просочилася аж до кісток. У горлі застряг клубок.

— Ти міг розповісти раніше… — ледь чутно промовила я. — Ось чому тобі так не сподобався Алекс. Бо він його син.

— Не тільки тому, Сьюзен, — батько випростався, і в його погляді з’явилася жорсткість. — Ми обоє відкрили новий бізнес. Мельник створив свою мережу аптек. На паперах усе чисто, але я знаю правду. За фасадом ліків він приховує торгівлю наркотиками та інші нелегальні махінації. Він небезпечний. І він наражає на небезпеку всіх, хто поруч. Так само, як було з Міланою. Подумай добре, доню, чи вартий Алекс того, щоб ти знову ризикувала життям у цій родині. А тепер іди. Я втомився.

— Дякую за відвертість, тату. Бувай.

Я вийшла з кабінету, не бачачи нічого перед собою. В голові шумів вітер, а серце нагадувало розбиту вазу, яку намагалися склеїти на швидку руку. Мені не хотілося ні співчуття Ма, ні розмов. Я хотіла лише одного — швидкості.

Швидко одягнулася і вилетіла з будинку. Холодне нічне повітря трохи протверезило, але думки продовжували роїтися. Я просто йшла вулицями, не розбираючи дороги, поки холод не став нестерпним.

Вже в таксі, що везло мене додому, екран телефону спалахнув від повідомлення. Ден. «Привіт! Як ти? Давай поганяємо вдвох!»

Це було саме те, що мені потрібно. Виклик реальності. «Привіт! Побачимось — розповім. Давай на нашому місці через пів години», — відстукала я тремтячими пальцями.

Вдома я переодяглася в шкіру, яка була для мене другою шкірою, що захищала від світу. Завела байк. Рев мотора розігнав тишу двору, і я рвонула в ніч. Тільки я, дорога і швидкість, що мала спалити весь цей біль.