20. Тіні минулого.

Зібравшись, ми вирушили до батьків Алекса. До цієї зустрічі я ставилася просто: не збиралася зі шкіри пнутися, щоб комусь сподобатися, але й навмисно псувати стосунки з його родиною не входило в мої плани. «Буде, як буде», — крутилося в голові. Я просто хотіла бути собою, а там нехай обставини вирішують за нас.

Спочатку ми мовчки їхали вечірнім містом. За вікном миготіли фасади будинків, розмиті вогні рекламних вивісок та золотисте мерехтіння гірлянд, що нагадували про свята. Але невдовзі міський шум залишився позаду. Пейзаж змінився: тепер нас оточували засніжені вулиці та густий, мовчазний ліс, що важкими лапами нависав над дорогою. Було в цьому щось магічне і водночас тривожне.

Досить швидко ми в’їхали в елітне заміське поселення. Тут замість звичайних парканів височіли справжні фортеці, а за ними ховалися розкішні маєтки. Наше авто зупинилося біля масивних воріт, які через кілька секунд безшумно відчинилися, пропускаючи нас у двір.

— Готова? — запитав Алекс, заглушивши двигун.

— Цілком, — коротко відповіла я, хоча всередині все ж відчула легкий укол цікавості.

Ми вийшли з машини й попрямували до будинку. На порозі нас зустріла економка — жінка з ідеально рівною поставою та стриманою посмішкою. Вона мовчки прийняла наш верхній одяг, і ми пройшли через простору вітальню до великої зали. Там уже панувала атмосфера сімейної вечері: стіл був вишукано накритий, а навколо нього зібралася вся родина Алекса.

Алекс міцно стиснув мою руку, даруючи підтримку, і ми підійшли до столу.

— Всім доброго вечора, — впевнено промовив він. — Хочу познайомити вас. Це моя дівчина — Сью.

Він почав представляти рідних: батько, Олексій Петрович, виглядав суворим та поважним чоловіком; мати, Маргарита Сергіївна, трималася з витонченою грацією, а молодша сестра Марта дивилася на мене з неприхованою цікавістю.

Ми присіли до столу. Запала коротка тиша, яку першим порушив батько Алекса. Він примружився, уважно розглядаючи моє обличчя, ніби намагався розгадати якусь головоломку.

— Сью, ви здаєтеся мені неймовірно знайомою, — повільно вимовив він, не відводячи погляду. — Ви когось мені дуже сильно нагадуєте.

— Можливо, мою матір, — спокійно відповіла я, не відводячи очей. — Мені часто кажуть про нашу схожість.

— І хто ж ваша мати? — Олексій Петрович відкинувся на спинку крісла.

— Мілана Вілевська, — чітко промовила я.

Щойно це ім'я зірвалося з моїх губ, вираз обличчя чоловіка миттєво змінився. Його риси напружилися, а губи здригнулися, ніби він щойно з'їв ложку гіркого полину. Атмосфера за столом стала відчутно важчою.

— Так... справді, ти схожа на свою матір, — голос Олексія Петровича став глухим. — Можливо, батько не розповідав тобі, але я добре знав твою родину. Ми з ним навіть товаришували колись.

Я відчула, як цікавість спалахнула в мені з новою силою.

— Ні, батько ніколи про це не згадував. Мені цікаво. Що ж трапилося потім? Чому ви перестали спілкуватися?

В очах чоловіка на мить майнув біль, змішаний із глибоким сумом. Він замислився, дивлячись кудись повз мене.

— Наші шляхи розійшлися, Сью. Життя — складна штука. Але краще запитай про це у нього самого.

— Дякую за цікаву бесіду, — кивнула я, хоча всередині все вирувало. — Обов’язково запитаю.

Більше діалог із батьком Алекса я не продовжувала. Повільно їла свою страву, майже не відчуваючи її смаку. Маргарита Сергіївна намагалася розрядити обстановку, розпитуючи про наше знайомство, і Алекс спокійно відповідав їй, час від часу торкаючись моєї руки. Але я ніби перебувала в коконі.

Раптом у пам’яті виплив уривчастий спогад із дитинства. Мені чотири роки. Величезні двері батькового кабінету. Я підслуховую під ними, затамувавши подих. Зсередини чути гучні крики — мій батько люто свариться з якимось чоловіком. Голос того іншого був таким самим низьким, як у батька Алекса. Тоді мене забрала нянька, і я забула про це на роки. До цього моменту.

Я різко повернулася в реальність. Натягнула на обличчя ввічливу посмішку, але відчувала, що більше не можу тут залишатися. Таємниці минулого почали тиснути на мене сильніше за бетонні стіни.

Наприкінці вечері я піднялася і перепросила присутніх. — Дуже дякую за гостинність, але мені час іти. Згадала про термінові справи.

Алекс здивовано підняв брови. Він явно не повірив у мою раптову зайнятість, і в його погляді я прочитала тривогу.

— Сью, я підвезу тебе, — сказав він, теж підводячись.

— Не треба, Алексе. Тобі варто залишитися з родиною. Я вже викликала таксі, воно буде за п’ять хвилин.

Я не дала йому шансу заперечити. Швидко попрощалася і вийшла на прохолодне нічне повітря. Сівши в машину, я назвала адресу свого рідного дому. Досить напівнатяків. Настав час отримати відповіді від єдиної людини, яка знає всю правду. Від мого батька.