18. Ми двоє та вечірнє небо.

Я закинула голову, намагаючись розгледіти верхівку хмарочоса, що губилася десь у темно-синьому оксамиті неба. В голові промайнула неочікувана здогадка. Повернувшись до Алекса, я запитала з легкою ноткою тривоги у голосі:

— Ти що, вирішив на Новий рік познайомити мене зі своїми батьками?

Алекс тихо засміявся, і цей сміх здався мені найтеплішим у цей зимовий вечір.

— Знаєш, така думка справді була, — він лагідно поглянув на мене, і в його очах промайнула турбота. — Але я бачу, як сильно ти сьогодні втомилася. Тому вирішив поберегти твій спокій і сховати тебе від галасливого родинного кола.

Полегшення розлилося тілом, витісняючи залишки напруги.

— Дякую, що бережеш мене від своєї родини, — щиро посміхнулася я, відчуваючи вдячність за те, що він так тонко відчуває мій стан.

Ми ще трохи поговорили, насолоджуючись моментом, перш ніж вийти з машини. Алекс, як справжній джентльмен, обійшов авто і відчинив мені дверцята, протягуючи руку. Коли я поклала свою долоню в його, мене обпекло приємне тепло — воно миттєво розійшлося від кінчиків пальців по всьому тілу, даруючи відчуття безпеки.

Ми зайшли всередину будівлі, де нас зустрів дзеркальний ліфт. Підйом здавався нескінченним; я відчувала легке закладання у вухах і те, як швидко б’ється моє серце у передчутті чогось особливого. Коли двері нарешті безшумно роз'їхалися, ми опинилися не в коридорі, а на самому даху.

Від побаченого у мене перехопило подих. Ми були так високо, що здавалося, варто лише простягнути руку — і можна торкнутися холодних вечірніх зірок. Навколо панувала магія: сотні вогників гірлянд мерехтіли, мов маленькі світлячки, а м’яке світло свічок додавало вечору інтимності. Тиха, романтична мелодія спліталася з шепотом вітру, створюючи ідеальну симфонію. Посеред цієї краси стояв вишукано накритий стіл — вечеря на двох під відкритим небом, де весь світ залишився десь далеко внизу, під нашими ногами.

Я завмерла на порозі, боячись навіть дихнути, щоб цей крихкий момент, схожий на кадр із фільму, не розсипався на друзки. Від побаченого перехопило подих. Ми були так високо, що здавалося, варто лише простягнути руку — і торкнешся холодних вечірніх зірок.

Бетонний дах перетворився на острівець магії. Сотні дрібних вогників гірлянд були розвішані навколо, мерехтячи, мов світлячки, а розставлені всюди свічки у високих скляних колбах додавали вечору живого, тремтливого тепла. Звідкись лилася тиха, неймовірно романтична мелодія, сплітаючись із шепотом вітру. А посеред цієї краси, під відкритим небом, стояв вишукано накритий стіл — вечеря на двох, де весь світ залишився десь далеко внизу, під нашими ногами.

— Неймовірно... — видихнула я, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами від надлишку емоцій. — Це просто казково та чарівно.

Я перевела погляд з мерехтливих вогників на Алекса. Він стояв поруч, уважно спостерігаючи за мною. У його очах, підсвічених полум'ям свічок, я побачила те, що змусило моє серце пропустити удар — суміш щирого захоплення, гордості за свій сюрприз і легкого хвилювання: чи сподобається мені?

— Це ти неймовірна, — тихо відповів він, і його голос прозвучав глибше, ніж зазвичай.

Я зробила кілька невпевнених кроків уперед, ступаючи на підборах по настилу даху. Весь той світ, що залишився внизу — галасливі машини, вічні дедлайни, чужі вимоги — раптом здався несправжнім, далеким сном. Тут, на цій захмарній висоті, здавалося, що ми потрапили в інший вимір, створений лише для нас двох.

Алекс м'яко розвернув мене до себе, дивлячись у мої очі. В цей момент я відчула дивну, п'янку суміш абсолютної захищеності та легкої запаморочливості від висоти й почуттів. Мої пальці трохи тремтіли. Це не було схоже на звичайне побачення .

— Дякую, — мій голос тремтів. Я трохи подалася вперед, скорочуючи відстань між нами, і легко, з ніжністю торкнулася губами його щоки, відчувши прохолоду його шкіри та знайомий аромат.

— За те, що побачив мене справжню. За те, що забрав мене сюди, подалі від усього.

Алекс усміхнувся — відкрито і щасливо, задоволений моєю реакцією. Він запропонував мені лікоть, щоб я могла впевненіше йти на підборах по нерівній поверхні даху.

— Ходімо до столу, — лагідно промовив він, ведучи мене до центру цього сяючого кола.

— Вечеря холоне, а попереду в нас ще ціла ніч, щоб порахувати всі зірки над цим містом.

Коли я сіла у зручне крісло, а Алекс дбайливо огорнув мої плечі теплим пледом, я вперше за довгий час відчула, як всередині розливається глибокий спокій. Я була саме там, де мала бути.