14. І знову робота.

Зібравшись, я нанесла легкий макіяж і зробила укладку, намагаючись додати собі хоч трохи бадьорості перед початком дня. Викликала таксі й поїхала на роботу, спостерігаючи крізь скло автівки за метушливим містом. До офісу заходила з важким серцем і зовсім без бажання занурюватися у справи. На порозі мене вже чекав керівник — він виглядав доволі стурбованим.

— Доброго ранку. Що трапилося? Навіщо така терміновість? — запитала я, здивована його хвилюванням.

— Сью, замовники приїхали особисто, щоб терміново узгодити проєкт.

— А це не могло зачекати бодай кілька днів? — тихо зітхнула я, відчуваючи, як плани на спокійний ранок руйнуються.

— Ти ж знаєш, не я це вирішую, а клієнт.

Ладно, що вже вдієш. Я зайшла до свого робочого місця, взяла флешку, і ми попрямували до кабінету, де на нас уже чекали. Моє серце мало не вискочило з грудей, коли серед присутніх я побачила Алекса. Світ ніби на мить зупинився, а повітря в кімнаті стало густим. Я відчула, як мої пальці похололи, а дихання збилося, але щосили намагалася опанувати себе і не подати виду, що ми знайомі.

— Вітаю! Я Сьюзен Андріївна, графічний дизайнер, працюю над вашим проєктом, — сказала я якомога спокійніше, сідаючи за стіл. — Чим можу бути корисна? Я відкрила ноутбук і вставила флешку, намагаючись зосередитися на файлах, а не на людині, чия присутність змушувала мене нервувати.

— Вітаю! Я Артем Петрович, а це мій друг і компаньйон Алекс Олексійович, — представив їх другий чоловік. — Ми засновники айті-компанії, яка скоро планує почати працювати. — Доброго дня, — сухо кинув Алекс. Від звуку його голосу в мене по шкірі пройшли небажані мурахи.

Артем продовжував: — Ми хочемо дещо змінити в нашому логотипі. Усі побажання на цій флешці, — він простягнув її мені.

— Чи будуть якісь усні уточнення? — запитала я, намагаючись не дивитися в бік Алекса.

— Усно нічого, але терміни в нас дещо змінилися — нам потрібно терміново, — відповів Артем.

— Дуже доречне зауваження. Буду невпинно працювати над вашим проєктом. Думаю, до Нового року встигну.

— О, нам це підходить! — зрадів Артем.

Трохи оговтавшись від шоку, я все ж запитала: — До речі, а чому ваш власний графічний дизайнер не зробить цей логотип?

— Тому що ми ще не знайшли гідну людину на цю посаду, — раптом втрутився Алекс, пильно дивлячись на мене. Його погляд був таким важким і пронизливим, ніби він намагався прочитати мої найпотаємніші думки. — Можливо, ви б погодилися?

Я відчула, як щоки починають зрадницьки палати, але відповіла твердо: — Дякую за пропозицію, але, як ви вже помітили, я маю роботу.

— Якщо надумаєте, ми обов'язково розглянемо вашу кандидатуру, — не вгамовувався він, і в його тоні почулося щось більше, ніж просто діловий інтерес.

— Дякую за запрошення. Але якщо це все, то вибачте, я мушу працювати.

— Так, дякуємо за приділений час.

— Раді були бачити, — мовив мій керівник, проводжаючи гостей.

Коли ми попрощалися і вони нарешті пішли, у мене в голові пульсувала лише одна думка. Алекс ніби переслідує мене! Скрізь він, навіть на роботі знайшов. Я ще кілька хвилин просто сиділа нерухомо, дивлячись у монітор і намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Його парфум досі відчувався в повітрі, заважаючи повернутися до реальності. З роздумів мене вихопив голос керівника, і я, глибоко вдихнувши, пішла за своє робоче місце. Треба було якось працювати, хоча всі думки були зовсім не про дизайн.