Розділ 16. І все одно я чекала

П'ять років потому. Канни.

Магістратура зі сценарної майстерності тривала два роки. Наступні три пішли на пошуки власного стилю та створення тексту, який Лія згодом назвала анатомією травми на екрані. Цей матеріал довів нас до Каннського фестивалю.

П'ять років. Саме стільки знадобилося, щоб перетворитися з дівчини на жінку. У двадцять два я ще тонула у власних почуттях, у двадцять сім продаю їх європейським продюсерам.

Офіційний шлюб із Деном ми оформили за рік після переїзду до Сан-Франциско. Тиха церемонія у присутності кількох людей, ми обійшлися без гучних обітниць, просто домовившись рухатися далі разом. Ден став успішним архітектором, а я сценаристкою незалежного кіно. Ми купили будинок з видом на затоку, завели кота Гемінґвея і щонеділі ходили на фермерський ринок.

Ідеальне життя, якщо не зважати на те, що іноді, прокидаючись поруч із чоловіком, я досі думала про карі очі, бо вони знову мені снилися. Так, вони продовжували мене знаходити у просторі між дійсністю і підсвідомістю, і, здається, я вже з цим просто змирилася.

Лист із Канн прийшов у четвер. Ден читав «Архітектурний дайджест», Гемінґвей точив кігті об диван за три тисячі доларів, а я тримала в руках офіційне запрошення й відчувала дивне заціпеніння. Раціонально я розуміла масштаб події, проте замість радості відчула лише бажання відкласти цей папір подалі, сумніваючись у власній готовності до публічності.

– Не поїду, – я озвучила це за вечерею, відсунувши тарілку.

– Чому? – Ден відклав прибори, намагаючись знайти логіку в моїх словах. – Ти не можеш пропустити такий етап. Сандро, це Канни! Твій сценарій. Твій результат.

Я нічого не відповіла й продовжила їсти.

За кілька годин маленький рудий ураган у джинсах за чотириста доларів і кросівках, що бачили величезну кількість кіностудій, увірвався до моєї квартири.

– Ти втратила глузд?! – вона кинула сумку на крісло. – Твій текст у Каннах! У КАННАХ, Сандро!

– Ден не зможе полетіти через графік, – я спробувала використати цей аргумент.

Лія різко відмахнулася від моїх слів.

– Хай пишається на відстані. Ти не маєш права це проґавити. Ми створювали цей фільм разом, і поїдемо туди теж разом.

Тепер я сиділа в номері готелю на набережній Круазет, поки Лія створювала з мене версію, гідну цього заходу. Через пізній виліт я пропустила перші дні показів, проте місцевий ритм швидко згладжував будь-яку провину, розмиваючи розклад у коктейльних заходах.

– На цій вечірці ти не будеш нагадувати наляканого стажера, – вона розкладала пензлі перед дзеркалом. – Ти авторка матеріалу, про який зараз усі говорять, тобі влаштували півтори хвилини аплодисментів після фінальних титрів. Для цього місця це величезний хронометраж, і як можна було не з'явитися на власну прем'єру?

– Виникли термінові правки по іншому проєкту, – я озвучила заздалегідь підготовлену відмовку.

Лія з шумом видихнула повітря.

– У тебе була паніка. 

Вона відкинула руде кучеряве волосся з чола, видуваючи на нього губами повітря, і продовжила роботу над макіяжем.

– Багато хто з індустрії буде на цій коктейльній вечірці: продюсери, дистриб'ютори, інші режисери. Ми маємо встановити зв'язки.

Вона відступила, оцінюючи свою роботу.

– Тепер ти виглядаєш як авторка цієї історії, а не її жертва, – підсумувала Лія.

Я підійшла до великого дзеркала. Срібляста тканина сукні лягала по лініях фігури без жодного залому, відбиваючи світло готельних ламп. Крій залишав відкритими ключиці та плечі, а жорсткі лінії корсета чітко фіксували силует. Темні графічні стрілки візуально змінили розріз очей, а насичений вишневий відтінок помади повністю перекреслив мою звичну блідість.

Зі скла на мене дивилася та версія Сандри, якій не потрібно було вибачатися за власну присутність. Уявити такий результат у часи шкільної їдальні було абсолютно неможливо.

– Боже мій, – прошепотіла я, повертаючись перед дзеркалом.

Лія закрила косметичку. 

– Я ж казала, – усміхнулася Лія, поправляючи останнє пасмо мого волосся, укладеного в елегантну низьку зачіску. – Тепер іди, а я зустріну тебе там, треба перехопити матеріали для преси. Це займе хвилин двадцять.

Я вийшла з готелю. Тканина сукні ледь торкалася щиколоток, мармурова підлога фоє залишалася позаду. Портьє провів мене захопленим поглядом, а незнайомий чоловік у холі повернувся мені вслід.

Круазет зустріла мене своїм каннським повітрям, густим від передчуттів і іскристим від можливостей. Тут кожен вдих пах великим кіно, а кожен видих великими грошима. Атмосфера, їжа, напої, вечірки, кінематографісти, краєвиди, узбережжя, усе це передавало присмак легкого божевілля.

Будівля Palais des Festivals сяяла вогнями. Крізь великі скляні двері було видно натовп елегантно вдягнених людей із келихами шампанського в руках. Це місце, де в неформальній атмосфері народжувалися майбутні угоди, фестивальні альянси й спонтанні копродукції і кожен тут був або потенційним партнером, або конкурентом.

На вході перевіряли акредитації, дівчина у строгому костюмі сканувала мій бейдж.

– Ласкаво просимо на Short Film Competition Cocktail, міс Левінскі, приємного вечора.

У залі стояв щільний гул від кількох десятків розмов одночасно, люди збивалися у групи, які миттєво розпадалися, щойно хтось помічав перспективнішого співрозмовника, режисери шукали продюсерів, а візитівки переходили з рук у руки швидше за келихи з алкоголем.

Я взяла келих шампанського з таці офіціанта, що проходив повз, і роззирнулася. Тут можна було загубитися, але сьогодні я цього робити не збиралася.

– Перепрошую, – незнайомець із легкою французькою вимовою став поруч. – Я Антуан Лемер, продюсер із Парижа. А ви...?

Переді мною стояв елегантний чоловік років сорока з уважними сірими очима і відточеною усмішкою. Світлий піджак, ідеально посаджений по плечах, і коротка пауза в очікуванні моєї відповіді видавали в ньому досвідченого гравця індустрії набагато краще за будь-який бейдж.