Розділ 15. Місяць потому

Місяць я не могла прийти до тями. Наче хтось узяв моє життя і струсонув, як сніжну кулю, і тепер усе кружляло в хаосі, не даючи зосередитися на чомусь одному.

– Мені потрібна пауза, – я вивчала малюнок на стільниці, уникаючи прямого погляду Дена. – Треба розібратися з тим, що зараз відбувається.

– Це через ту вечірку? – спитав він тихо. – Щось сталося?

Бажання виговоритися зникало перед неможливістю пояснити, як кілька хвилин біля духовки перекреслили два роки здорового глузду, знову повернувши мене до стану повної залежності від того, кому я була зовсім не потрібна.

– Це не має значення, – я піднялася з-за столу. – Мені просто необхідно побути наодинці.

Ден прийняв це прохання мовчки, лише його пальці стиснулись сильніше.

– Скільки часу тобі потрібно?

– Не знаю. Будь ласка, не виходь на зв'язок першим.

– Добре, – він нарешті підняв на мене очі. – Якщо це допоможе.

Він стримав слово – жодних дзвінків, випадкових перетинів у коридорах чи спроб з'ясувати стосунки. Уся моя активність перемістилася в бібліотечні архіви, Брайан знову зник, Елліс побіжно згадала про його від'їзд назад до Європи, і це мало стати фінальною крапкою, проте полегшення не наставало, залишаючи лише стійке роздратування від власної безпорадності.

У середині лютого ми з Деном зіткнулися посеред університетського дворика, я  поверталася зі свого корпусу філології, а він спускався сходами до головної дороги. Помітивши його на відстані кількох метрів, я відчула раптову зміну ритму свого серця, яка не мала нічого спільного зі старим страхом, усередині розквітло щось знайоме, тепле й рідне.

– Привіт, – він зупинився поруч, тримаючи руки в кишенях пальта.

– Привіт, – я закинула ремінець сумки вище на плече.

Ми стояли в снігу, і він мав втомлений вигляд, я зрозуміла, що цей час, поки ми не бачилися, був для нього важким.

– Як ти?

– Краще, – я кивнула, наступаючи черевиком на свіжий сніг. – А як твої справи?

– Сумую за тобою, – він вимовив це абсолютно спокійно.

– Дене... 

Я хотіла підібрати слова, але він мене перебив:

– Може, просто пройдемося вулицею? – він указав рукавичкою в бік алеї. – Спробуємо як знайомі, без жодних умов.

Ми пішли засніженими алеями, розмовляючи про роботу, книжки та плани на весну. Він ділився деталями проєкту, який наближався до фіналу, я розповідала про університетські будні. Це були звичайні, спокійні розмови.

І раптом я зрозуміла, що поруч із ним я зцілююся, моя рана поруч із ним просто почала тихо й акуратно заростати, він не вимагав від мене пояснень, не копався в моїх демонах, він просто був поруч, такий надійний і такий справжній.

Я зупинилася посеред засніженої алеї, змушуючи його теж пригальмувати. Він зробив ще один крок за інерцією, перш ніж повністю розвернутися до мене.

– Дене, – я затримала подих, розглядаючи витоптаний сніг під ногами. – Я маю дещо сказати, – вимовляти ці слова вголос виявилося надто важко, було складно вдарити його правдою.

Я підняла голову.

– На тій вечірці за містом... я поцілувалася з іншим чоловіком.

Ден не поворухнувся, його погляд зупинився на моєму обличчі, втративши колишню м'якість. Сніжинки падали на його русяве волосся, а він просто стояв, змушуючи мене рахувати секунди цієї тиші. Він повільно випустив через ніс хмаринку пари, обдумуючи інформацію, але утримався від різких слів чи з'ясування деталей, проте за кілька митей його обличчя знову набуло звичного спокійного виразу, ніби він прийняв рішення пробачити цей епізод ще до того, як я завершила фразу.

– Ти розповідаєш це, щоб усе закінчити? – він вимовив це абсолютно рівно, не намагаючись викликати в мені почуття провини.

– Я розповідаю це, бо не хочу будувати наше майбутнє на приховуванні.

Ден прийняв цей аргумент, ледь помітно кивнувши і зробив крок назустріч.

– Тому мені потрібно було розібратися, чи маю я взагалі право знаходитися поруч з тобою після такого.

– І до якого висновку ти дійшла за цей час?

Я опустила погляд на його руки, які він так і не вийняв з кишень. Раптом до мене прийшло чітке розуміння того, кого саме я зараз ризикую втратити. Я підняла очі:

– Я люблю тебе.

Він усміхнувся теплою усмішкою, що завжди розтоплювала моє серце:

– Правда?

Замість вербальних підтверджень я просто піднялася навшпиньки. Його губи виявилися жорсткими і холодними від лютневого морозу, але саме цей контакт швидко повернув мені втрачене відчуття затишку.

Він не ворушився кілька секунд, а потім перехопив ініціативу, обхопивши моє обличчя великими долонями і роблячи поцілунок глибшим – цей момент нагадував повернення додому після затяжної виснажливої подорожі, де більше не було місця для відчаю чи болю. Коли ми відсторонилися одне від одного, я притулилася лобом до його куртки і заплющила очі. Моє серце билося рівно і спокійно.

– Я хочу, щоб ти завжди був поруч, – прошепотіла я в тканину його темної куртки.

– Я нікуди не подінусь, – відповів він, цілуючи мене в маківку.

І вперше за місяць я відчула, що оживаю, як квітка, якій нарешті дали достатньо світла й води.