Розділ 14. Дивись, як я дивлюся

Три дні потому, Різдво

Елліс зателефонувала саме тоді, коли я намагалася врятувати соус для індички, а батьки Дена мали приїхати з хвилини на хвилину.

– Брайан запрошує вас із Деном на вечірку, – голос подруги з динаміка перекривав шум кухонної витяжки. – Він орендував великий будинок за містом і збирає всіх наших. Родичів у нього тут нуль, тому ми домовилися скласти йому компанію.

Я вимкнула плиту, дозволивши рідині в сотейнику охолонути. Пальці стиснули пластиковий корпус телефону, бо у грудях все болісно стиснулося.

– Навряд чи вийде, у нас сімейна вечеря і…

– Та годі, Сан. Це ж буде пізно, десь о десятій вечора, – перебила Елліс. – Ми ж усі свої. Яка різниця, де святкувати вночі?

Екран телефону згас. За склом кухонного вікна Кембридж засипало снігом, проте я не помічала пейзажу, адже моя дворічна стабільність зараз трималася виключно на тому, щоб фізично не перетинатися з однією конкретною людиною. Варто було порушити це правило, і вся вибудувана безпека могла легко розсипатися…

Останні роки я мала стосунки з тим, хто ніколи не грав у хованки. Ден завжди озвучував свої наміри прямо і не змушував мене сканувати підтекст у кожній фразі.

Повернувшись до вітальні, я переказала Дену суть розмови.

– Що скажеш? – я сіла на підлокітник його крісла.

– Абсолютно підтримую ідею поїхати, – він відклав книгу на журнальний столик, виглядаючи цілком задоволеним такою перспективою. – Я досі бачив лише університетську частину твого оточення, а мені хочеться знати все про твоє минуле.

Моє минуле. Ден навіть не підозрював, скільки зусиль мені знадобилося, щоб ізолювати минуле і не дозволяти йому впливати на наше сьогодення.

– Добре, – сказала я нарешті, втупившись в точку під телевізором. – Поїдемо.

Шини нашої машини скрипнули по підмерзлому гравію перед двоповерховим будинком. За панорамними вікнами вже рухалися силуети, на терасі блимала жовта ілюмінація, а баси з колонок вібрували навіть крізь зачинені двері. Варто було вийти на морозне повітря, як до нас одразу долетів запах хвої, змішаний із димом від барбекю.

Ден упевнено піднявся дерев'яними сходами на ґанок. Я йшла слідом, витрачаючи всі резерви на те, щоб зберегти рівне дихання перед тим, як натиснути на дверний дзвінок.

Замок клацнув, і на порозі з’явився Брайан. Він сперся плечем на одвірок. Темні пасма спадали йому на чоло в абсолютному безладі, а комір білої сорочки був розстебнутий. У такому одязі я бачила його вперше і ця підкреслена недбалість у поєднанні з ідеальним кроєм темних брюк врізалась в пам’ять, наче удар під дих.

Тримаючи склянку з бурштиновою рідиною, він не відводив від мене очей, відверто демонструючи задоволення від нашого приїзду.

– Все-таки доїхала, – він зробив повільний ковток, розглядаючи мене від черевиків до обличчя і зупиняючи увагу на губах.

Дена для нього в цю секунду просто не існувало. Коли Брайан нарешті перевів увагу на мого супутника, розслабленість на його обличчі миттєво зникла і куточки його губ піднялися в напруженій, відверто хижій реакції на конкурента.

– Не сама, – констатував він, повільно хитнувши головою.

Брайан простягнув Дену руку.

– Хлопче, добрий вечір. Я теж її хлопець. 

Ден розгублено моргнув, а я відчула, як кров відливає від обличчя, увесь організм напружився в очікуванні катастрофи.

– Ти не знав? Вона не сказала?

– Брайане, – видихнула я, і в моєму голосі прозвучало попередження.

– Жартую, – він відпив віскі, переводячи на мене очі.

Його усмішка розповзлася ще ширше, оголюючи зуби.

– Це ми так жартуємо над Сандрою. Александрою. Старий шкільний прикол, – Брайан відступив убік, жестом запрошуючи увійти. – Заходьте. У нас тут дуже весело.

Переступивши поріг, я зрозуміла, що щойно перетнула точку неповернення, межу, після якої дороги назад може й не бути. Брайан йшов за нами, і я відчувала його погляд на своїй спині, мов пекучий і нав’язливий дотик.

У будинку стояв гул голосів, сміх і музика з колонок змішувалася із запахом дорогого алкоголю й нішевих важких парфумів. Людей було близько тридцяти, і не всіх я знала. Було дуже багато жінок із тим самим важким запахом, від якого мене одразу почало нудити.

Серед усіх був і Макс.

Ден легко адаптувався до чужої території, перекинувся кількома фразами з Бартом, підтримав розмову з незнайомими людьми і взагалі вписався в цю атмосферу набагато органічніше, ніж я. Спостерігаючи за ним із кутка вітальні, я мала б радіти – мій надійний партнер чудово ладнав із моїм минулим, усе складалося ідеально, проте замість спокою я відчувала лише глухе роздратування.

Я пішла на кухню, щоб допомогти з їжею, розставити тарілки чи навести порядок. Коли губишся в просторі, найкраще просто знайти собі якусь механічну роботу.

– Усе, закуски на місці, можемо йти! – висока брюнетка підхопила останню тацю.

– Там уже запустили нормальний плейлист, – відгукнулася її подруга.

Обидві зникли в коридорі. Залишившись на самоті, я дістала з духовки деко, потягнулася за тарілкою на верхній полиці, але не встигла її взяти. Хтось підійшов ззаду так близько, що я ледь не зачепила його ліктем.

Я різко обернулася і мало не зіткнулася губами з Брайаном. Він стояв впритул, його руки охоплювали стільницю обабіч мене, замикаючи в пастці між його тілом і гарячою духовкою. Моє волосся зачепилося за його щетину, і він повільно, насолоджуючись, провів головою вбік, звільняючи його.

Я заніміла, пальці намертво вчепилися в край стільниці. З його обличчя зникла та показова відстороненість, з якою він тримався весь цей вечір і замість неї з'явилося щось набагато важче, змушуючи мене подумки шукати хоч якусь причину для втечі. Його брови злегка зсунуті, губи трохи прочинені, і жодного захисного бар'єра, лише відверта, майже руйнівна концентрація на мені. Грецький бог, вигнаний з Олімпу за те, що був надто красивим, надто небезпечним для чужого спокою.