Розділ 13. Два роки потому

Мені двадцять два. Мій четвертий курс філології в Гарварді. За останні два роки ми з Брайаном жодного разу не бачилися в реальності, проте він продовжував регулярно й безцеремонно зламувати мої сни.

За словами Елліс, він перебрався на навчання до Європи, а я ніколи не уточнювала деталей. Крісті я не бачила, бо ми обидві не виявляли одна до одної жодного інтересу. На зустрічі з однокласниками я навідувалася вкрай рідко. Макс кілька разів намагався встановити зі мною зв'язок, але я не відповідала взаємністю – деякі мости краще спалювати дотла.

А потім у моє життя увірвався Ден.

Ми перетнулися у відділі рідкісних видань. Я обкладалася матеріалами для диплома про модерністів, а він шукав креслення Ллойда Райта. Цей студент із архітектурного мав звичку нервово терти потилицю, заплутуючись пальцями у власному русявому волоссі.

Він зупинився біля мого столика, спершись долонею на спинку вільного стільця:

– Вибач, ти випадково не знаєш, куди вони перенесли альбоми тридцятих років?

Я відірвала погляд від Гамлета. На відміну від звичних мені емоційних гойдалок, несподівана присутність цього чоловіка не викликала бажання захищатися, від нього я відчувала рівне, спокійне тепло.

– Третій поверх, – я вказала ручкою на сходи. – Тільки туди пускають за спеціальною перепусткою.

– А у тебе вона є?

Замість відповіді я дістала з кишені пластикову картку. Куточки його губ піднялися, повністю розслабляючи обличчя:

– Кава в обмін на екскурсію?

За місяць ми перетнули межу від спільної кави до першого поцілунку. Присутність Дена працювала як надійне заспокійливе після затяжної лихоманки. Довгими пальцями він перегортав сторінки так обережно, ніби старий папір міг розсипатися в нього в руках. Коли я читала йому вголос, він трохи схиляв голову, уважно слухав і ніколи не намагався заповнити паузи порожніми коментарями.

Одягався Ден просто: джинси, светри грубої в'язки, кросівки, які бачили кращі дні, але все сиділо на ньому природно, без спроб справити враження. З його кишень вічно випадали олівці та дрібні креслення і пізніше я знаходила ці клаптики паперу замість закладок у своїх конспектах.

Він умів слухати і не просто чекати своєї черги говорити, а вбирав кожне слово, ставив питання, які показували, що він справді хоче зрозуміти. Коли я розповідала йому про поезію, його очі загорялися непідробним інтересом, хоча його стихією була архітектура.

Ден не грав у недомовки і якщо він запізнювався, то попереджав заздалегідь, якщо бачив, що я замикаюся в собі, не ліз із розпитуваннями і не вимагав пояснень, а просто йшов на кухню, заварював чай в тій самій пропорції, яку я любила, залишав чашку на моєму столі і давав мені простір. З ним не доводилося сканувати територію на наявність прихованої загрози. 

Ден цілувався ніжно, обіймав міцно й засинав, розмірено дихаючи мені в маківку. І мені все це подобалося, бо з ним я могла бути собою…

– Я люблю тебе, – його голос прозвучав низько і абсолютно буденно.

Ми лежали в розстеленому ліжку. Ранкове сонце пробивалося крізь жалюзі, розкреслюючи білу ковдру рівними смугами.

– За що? – я повернула голову до нього, досі очікуючи якогось підступу чи списку умов.

– Для цього не потрібні аргументи, – він усміхнувся і потягнувся за моєю рукою, обережно переплітаючи наші пальці. – Просто тому, що ти є.

Просто тому, що я є. Ніякої гри на знищення, до якої я звикла.

Але іноді, коли мені знову снився Брайан, мене накривало занепокоєння, наче я грала роль нормальної дівчини в нормальних стосунках, а десь глибоко всередині сиділа інша Сандра, та, що жадала бурі, болю, неможливості. І карих очей, з цими дурнуватими віями. Сандра, що досі пам'ятала смак хлорованої води й губ Брайана Джонсона, і наш перший поцілунок, на який я чекала більше п'яти років.

Ці думки приходили як напади нудоти, і коли я дивилася на Дена, який спав поруч, дихаючи рівно й спокійно, то відчувала себе самозванкою, наче крала чиєсь щастя.

Ми йшли вечірнім кампусом, коли Ден зупинився під ліхтарем і перехопив мої долоні.

– Що ти думаєш про майбутнє? 

– В якому сенсі? 

– У сенсі нашого спільного майбутнього. Я отримав пропозицію від архітектурної фірми в Сан-Франциско, – він говорив, видаючи хвилювання. – Поїду туди одразу після випуску. 

Щось болісно стиснулося в грудях, я сховала пальці глибше в його руки і не тому, що відмовлялася бути з ним, а через раптову вагу цього абсолютно логічного, дорослого кроку. 

– Це ж чудово, – я змусила себе підняти куточки губ. – Ти ж саме цього хотів? 

– Дуже. І ще більше хочу, щоб ти поїхала зі мною. 

Світло ліхтаря відбивалося в його сірих очах, не залишаючи місця для жартів. 

– Там є сильні магістерські програми з літератури, ти змогла б продовжити навчання там. Що скажеш?

– Скажу, що згодна, – відповіла я з теплою усмішкою і якоюсь дивною тугою в серці.

Ден міцно обійняв мене.

Звісно, я поїду. Ми будемо щасливі, а я нарешті викреслю з пам'яті той клятий поцілунок біля басейну, у мене ж не вийде згадувати його до кінця своїх днів?

Місяць по тому, переддень Різдва

Барт завжди святкував день народження за кілька днів до Різдва. Замість звичайного освітлення його квартира потопала у відблисках хвойних гірлянд, а на кожній вільній поверхні горіли свічки.

Ден не зміг прийти, того вечора у нього була важлива презентація з колегами з Європи і я була трохи розчарована, бо хотіла познайомити його з друзями.

– Сандро! – Барт перехопив мене просто біля входу, забираючи пальто. – Чорт забирай, радий тебе бачити! А де твій знаменитий архітектор?

– Працює, – я стягнула шарф з шиї. – Захищає свій великий проєкт.

– Шкода, хотів на нього подивитися.

У вітальні було галасливо: Елліс щось активно доводила своєму новому супутнику, а Емілі сиділа окремо від Джейсона, мовчки крутячи в руках напівпорожній келих і дивлячись на підлогу.