Розділ 10. Несподіваний гість

Наступна година минула в режимі відносної норми. Маршмелоу плавилося на вогні, стейки диміли на решітці, поки компанія ділилася історіями з коледжу і згадувала стару школу. Макс сидів упритул до мене і методично знищував запаси алкоголю, і мене відверто дивувала ємність його організму.

Я дивилася, як біла цукрова маса стікає з металевого прута просто на вугілля, коли Крісті різко зірвалася з колоди:

– Бляха! Гітара! Я ж привезла гітару!

Вона швидко пішла до машин. Десь на задньому фоні у мене промайнула жалюгідна надія, що вона затримається там надовго, але вже за хвилину Крісті повернулася, тримаючи в руках потертий кейс, що ряснів купою старіх стікерів.

– Зіграй, – це звучало не як наказ, а як м'яке прохання.

Вона простягнула інструмент Брайану, і у її погляді була така ніжність, що в мене звело щелепи. Брайан забрав гітару мовчки, потім витратив хвилину на те, щоб перевірити налаштування струн, і нарешті його пальці ковзнули грифом, намацуючи позиції.

Крісті опустилася поруч і притиснулася плечем до його руки, вогонь підсвічував її профіль знизу. Вона почала співати, спочатку майже нечутно, потім голос зазвучав упевненіше і гучніше...Вона мала хрипкуватий, такий… живий голос, він сплітався з гітарними струнами, ніби обвивав їх.

Усі завмерли, наче під чарами. Елліс обняла коліна, погойдуючись у такт мелодії, Барт відстукував ритм по пляшці, тихенько, майже благоговійно, навіть Джейсон з Емілі відірвалися від свого паралельного рожевого світу і слухали, відкривши роти.

А я не могла відвести погляду від Брайана. Його пальці ковзали струнами, підхоплюючи кожну ноту, поки голос Крісті зливався з цією мелодією. Вона співала, ніби все життя знала, куди він поведе мелодію, дихала з ним в унісон, і це було інтимно до непристойності, музична близькість, від якої в мене звело шлунок. Останній акорд розчинився в тріску вогнища, оплески вибухнули, хтось навіть свиснув. Крісті засміялася, опустила вії з природною скромністю, потягнулася і цмокнула Брайана в щоку.

– Твій вокал справді крутий, – Барт підняв свою пляшку в імпровізованому тості, змушуючи інших підтримати його слова.

– Дякую, – Крісті трохи відсунулася від вогнища, це був єдиний раз за весь вечір, коли вона виглядала дійсно невпевненою у собі.

І саме в цю мить Макс вирішив підсмажити чергове маршмелоу і ледь не пірнув обличчям у вогонь.

– Максе! – я рвонула до нього, проте Брайан встиг зреагувати набагато швидше.

Він перехопив Макса за лікоть, плавно повертаючи його у вертикальне положення.

– Тихіше, друже, – його голос був спокійний, без осуду. – Рано ще себе засмажувати.

– Все під контролем, – Макс спробував струснути куртку, хоча його координація залишала бажати кращого. Він важко сів назад на колоду, відразу знаходячи нову тему:

– А ви знаєте, що Сандра співає? Так-так! Хай теж заспіває щось! Вона може!

– Максе, – я нахилилася до нього, знизивши голос так, щоб чули тільки найближчі, – заткнися, будь ласка. Не сьогодні.

– Та гоооооді тобі, – Макс протягнув слова, нахиляючись до мене надто близько, а потім обвів усіх каламутним поглядом. – Ти ж моя дівчина. Твій хлопець просить тебе, – він знову зупинився на мені. – Це взагалі-то, до речі, прохання хлопця. Серйозне таке.

– Максе, я не твоя дівчина, – проговорила я жорстко, розжовуючи кожне слово.

Він моргнув, кілька разів, ніби намагався сфокусуватися:

– Тобто... А хто ми тоді?

– Ніхто, Максе. Ми не разом. Я тобі вже казала.

– Та ти просто... – він спробував навалитися на моє плече. – Соромишся. Мій сором’язливий зайчику. 

Я відсунулася так різко, що він ледь не звалився на землю. Підвелася на ноги й процідила:

– Досить. 

– Злюка ти, – він розреготався, закидаючи голову назад. – Але все одно моя.

Я відчувала, як злюся все сильніше, на нього і на себе, за те, що вирішила в нього «закохатися», ніби це так просто. Я подивилася на Макса важким, гранично ясним поглядом.

– Злишся, але нікуди ти не дінешся, – продовжив він.

Це була остання крапля:

– Максе, пробач, але… це справді кінець. Цей вечір – кінець нашого спілкування.

Макс повільно кліпнув, важко хитаючись на своєму місці. Його свідомість відмовлялася перетравлювати почуте крізь випитий алкоголь.

– Серйозно? – втрутився Брайан. – Ти ось так просто кидаєш його? У такому стані?

Я повільно, дуже повільно перевела погляд на Брайана. Напевно, він був убивчим, бо Брайан підняв брови вгору. Він сидів, відкинувшись назад і спираючись на долоні позаду себе, у максимально розслабленій позі, з ногами, витягнутими до вогню. 

Я розлютилася через те, що Брайан втрутився та ще й став на його бік:

– Я йому не матуся. Я просто чесно кажу, щоб він більше не сподівався. І чому тебе це взагалі хвилює? 

Брайан видав короткий смішок, подивився кудись убік темного лісу, а тоді знову сфокусувався на мені: 

– Мабуть, тому, що він мій друг? І ще тому, що ти щось не договорюєш і робиш його в усьому винним. 

– Що ти хочеш цим сказати? 

– Він весь вечір переконує присутніх, що ви зустрічаєтеся. Ти стверджуєш протилежне, – Брайан трохи подався вперед. – Самостійно Макс таку ілюзію не згенерував би. Ти повинна була дати йому бодай якусь підставу для впевненості. Ніхто не починає вірити у стосунки на порожньому місці.

Найгірше було те, що Брайан бив у слабке місце, і його рація дратувала найбільше. Десь збоку почулося невиразне булькотіння. Макс, марно намагаючись втримати рівновагу, вчепився в рукав Емілі, проте все одно повільно сповз із колоди на витоптану траву.

– Я нічого йому не обіцяла, – мій голос був надто різким. – Ми спілкувалися. Я чесно намагалася знайти в ньому хоч щось, за що можна зачепитися, бо об'єктивно він нормальний. Просто не спрацювало.

Брайан ледь помітно хмикнув: 

– Ти вважаєш, що це працює саме так? Вибрала правильні параметри, ухвалила рішення і закохалася?