Розділ 9. Королева балу. І не подумайте, що це я

З кожним кроком я вибудовувала навколо себе невидиму стіну, створюючи укріплення проти болю, що напевно чекав на мене попереду. Усмішка натягнулася сама собою — добре, що було темно, і ніхто не розгледів, як неприродно вона виглядала на моєму обличчі.

Елліс помітила мене першою. Вона підбігла і міцно обійняла мене за плечі так, ніби я повернулася з навколосвітньої подорожі, а не приїхала після кількох тижнів розлуки. Обійми були справжніми, і я дозволила собі повірити, бодай на секунду, що в мене є союзниця, що жіноча дружба існує не лише в моїх наївних мареннях кольору сакури.

Але увага автоматично перемкнулася на Брайана з Крісті. Вона стояла впритул до нього і щось тихо говорила. Від цих слів його губи розтягнулися в знайомій усмішці. Я жорстко стиснула щелепи.

Крісті повернула голову. Я дивилася просто на неї, і в її очах не було жодних ревнощів чи ворожості, лише спокійна, виважена цікавість. Ця абсолютна відсутність загрози з її боку била ще більш боляче.

– Ти, мабуть, Сандра, – Крісті зробила крок у мій бік і простягнула руку, її долоня виявилася прохолодною і гладкою.

– А ти, мабуть, Крісті.

– А я, мабуть, Барт, але ми з тобою вже знайомі, Сандро, – високий хлопець із розкуйовдженим темним волоссям жартівливо просунувся між нами.

– Привіт, Барте.

Я добре пам'ятала його з наших минулих посиденьок у Кембриджі. Він належав до їхньої компанії, хоча з'явився там уже після мого від'їзду. 

Крісті уважно мене вивчала, з легким присмаком переваги, природним, щирим, якщо так можна висловитися, але раптом її цікавість повністю зникла. Крісті розвернулася до Брайана і поклала обидві руки йому на плечі.

– Дістань гітару з багажника. Хочу послухати, як ти граєш, – вона коротко торкнулася його губ своїми.

Потім вона відірвалася й помітила хлопців за спиною Брайана.

– Джейсоне, Емілі! – Крісті помахала рукою іншим, миттєво перемикаючи загальну увагу на себе.

Я перевела погляд туди, куди вона дивилася. Пара, що підходила до нас, була давно мені знайома, і завдяки їм у мені прокинулася відчайдушна потреба в русі. Ми обнялися, обмінялися привітаннями, і я вирішила зайняти свої руки і допомогти їм з сумками. Витягувати чужі речі з багажника  – це як безкоштовна психотерапія, тільки без незручних запитань.

Через плече я помітила Макса, який застиг біля вогнища. Мовчки потягував щось бурштинове зі склянки, спостерігаючи за сценою, що розгорталася, з виразом, який неможливо було розшифрувати. Він ще міг стояти на ногах – єдине, що тішило в ньому останнім часом.

– Ходімо до вогнища, – запропонувала Крісті, захоплюючи всіх за собою магнетичною силою. – Я привезла маршмелоу і довгі виделки. Будемо смажити їх, як у старих фільмах.

– Я теж купив маршмелоу, – крикнув Макс, ніби раптово повернувшись у реальність з якогось свого похмурого світу. – Як довго вас не було, друзі. Ви їхали просто з Арктики чи як її там... Антарктиди?

– А що, ви скучили? – спитала Крісті так, ніби відповідь була їй цілком не потрібна. 

Усі розклали речі біля вогнища і взялися облаштовувати намети. Коли метушня закінчилася, розсілися на двох великих колодах, розташованих одна навпроти одної. Крісті зайняла місце поруч із Брайаном, а мені дісталося місце між Елліс і Максом, який миттєво підсунувся ближче.

– Як справи? – тихо спитав він, і в ніс ударила хвиля віскі, майже цунамі.

– Нормально, – я відхилилася назад.

Наступні дві години перетворилися на витончену муку. Повільне розчленування мого его під хірургічно точні звуки чужого сміху. Я спостерігала, як Крісті без видимих зусиль ставала центром світобудови, усі орбіти вибудовувалися навколо неї самі собою.

Вона розповідала історію про те, як минулого літа випадково потрапила на таємні розкопки у Греції, обравши неправильний вихід з метро, і як вирішила вдати, ніби вона і є тією учасницею, на яку всі чекали, щоб взяти участь у захопливій пригоді.

– Археолог сприйняв мене за практикантку зі Швеції… Три години я копала древній туалет...

А ще була історія про те, як вона випадково надіслала босові замість звіту фотографію своєї колекції плюшевих акул, розставлених точно як на останній нараді директорів.

– Я підписала кожну акулу іменем відповідного директора. Бос роздрукував схему і тепер використовує її на всіх зустрічах. Каже, це єдина діаграма корпоративної ієрархії, що має сенс.

Я зловила себе на тому, що теж усміхаюся. Вона була дійсно смішною.

Дотепність без награності. Я завжди вважала вміння так жартувати маркером адекватності. У мене такої навички не було: ідеальні репліки зазвичай формувалися в моїй голові через кілька годин після розмови.

Крісті було всього двадцять. Вона поєднувала навчання в коледжі з роботою в міжнародній авіакомпанії, розмовляла іспанською, французькою та німецькою мовами. Її постава свідчила про високого рівня заняття танцями. Крісті виглядала як ідеально прорахований проєкт.

Я дивилася на них із Брайаном і чітко розуміла, що взагалі не вписуюся в цю систему координат. Агресивна ревність змішувалася з відвертим захопленням. Вона була людиною, яку я водночас хотіла придушити подушкою і запросити на найкращу дружню піжамну вечірку всіх часів.

– А як у тебе, Сандро? – Крісті раптом перевела увагу на мене. – Макс казав, ти на філологічному в Гарварді. Це має бути цікаво.

Я ледь не задихнулася димом. У її тоні не було звичної ввічливої імітації, їй дійсно було цікаво.

– Так, – я змусила себе сидіти рівно. – В основному фокусуюся на сучасній американській літературі.

– О, я обожнюю Воннеґута. Його «Бойня номер п'ять» повністю зламала мої старі шаблони.

Я не очікувала такого вибору.

– Непогано. Мені більше заходить «Колиска для кішки».

– «Ми є те, ким ми прикидаємося, тому нам варто бути обережними у тому, ким прикидатися», – вона видала цю цитату абсолютно точно.