7. Ліс, намети і минуле

Джип уповільнив хід, звертаючи на вулицю, де жив Брайан, і моє серце пришвидшило ритм, як і без того вже палаючий стіг сіна, в який хтось підлив пристойно бензину.

Він сидів на сходах власного ґанку. Брайан здавався знайомим, але пропорції його обличчя стали різкішими. На ньому були старі джинси і біла футболка, волосся трохи відросло з часу нашої останньої зустрічі, а на підборідді з'явилася кількаденна щетина.

Щойно джип зупинився навпроти будинку, він підняв голову. Його прямий погляд пробив лобове скло і жорстко зафіксувався на мені.

Уся моя підготовка, весь цей продуманий зовнішній вигляд абсолютно байдужої людини згоріли за частку секунди, бо у  його присутності моя здатність генерувати слова знову відключилася. Цілком прогнозований провал.

Двигун джипа затих. Макс прокашлявся, і я вийшла з заціпеніння, перевела на нього погляд.

– Я вийду, допоможу йому з речами, – він уважно дивився на мене своїми блакитними озерами.

Я просто кивнула, розуміючи, що видавити з себе нормальну фразу не зможу. Пальці втиснулися в пластик підлокітника, мій інстинкт самозбереження кричав про необхідність залишитися в машині, заблокувати двері, імітувати сон, або просто вийти і побігти в протилежному напрямку.

Але права рука вже натиснула на кнопку паска безпеки, а ліва штовхнула двері джипа назовні. Я робила це автоматично, повністю ігноруючи власну паніку.

Я вийшла з джипа так, ніби зробила крок у відкритий космос. Повітря було прозоре і свіже, з легким ароматом соснової смоли і мокрої землі. Дивно, як у найважливіші моменти життя помічаєш такі дрібниці і запам'ятовуєш їх на на решту життя.

Брайан піднявся зі сходів без жодного зайвого зусилля, його пластика була ідеальною, не залишаючи жодних слідів тих старих переломів, які колись надовго закрили його в лікарні. Він потиснув руку Максу, і вони коротко поплескали один одного по спинах.

А потім Брайан розвернувся до мене.

– Привіт, – його інтонація стала ще нижчою і спокійнішою, ніж зберігалася в моїх спогадах.

– Привіт.

Брайан вивчав моє обличчя і його жорсткий, абсолютно знайомий фокус не залишав жодного шансу на ухилення. Якась коротка тінь прослизнула в його міміці, але Брайан миттєво повернув ідеальну нейтральність.

– Давно не бачилися.

Давно? Рік, два місяці і приблизно шістнадцять днів, але хто рахує, правда?

– Так, вічність.

Я змусила себе просто знизати плечима, старанно тримаючи м'язи обличчя розслабленими. Макс метушився навколо, складаючи пакети Брайана в багажник.

– Ну що, поїхали? – він голосно ляснув у долоні, ігноруючи атмосферу. – На нас чекає озеро, вогнище і купа алкоголю!

– І Крісті, – фраза вилетіла абсолютно безконтрольно. 

Я прикусила язика, але було занадто пізно. Ідеальне самовладання. Перші тридцять секунд контакту, а я вже сама тягну в розмову його дівчину.

Брайан ледь примружився.

– Так, і Крісті, – його тон залишився рівним. – Вона приїде пізніше з Елліс. Застрягла в офісі. Ви ж не знайомі?

– Ні, але я багато чула. Давно хотіла познайомитися.

Господи, що я несу? Давно хотіла познайомитися…

Брайан просто кивнув і підняв свій рюкзак. Щільна тканина білої футболки напнулася на його спині, і я змусила себе відвернутися і дивитися виключно на капот джипа.

Біля машини рух затримався. Я машинально зробила крок до передніх дверцят, але відразу зупинилася, очікуючи, що він забере це місце.

– Сідай уперед, – Брайан відчинив переді мною дверцята. – У мене довгі ноги. Я люблю бути ззаду.

Ця фраза миттєво зчиталася абсолютно неправильно. Шкіра на обличчі стала гарячою, треба було терміново зафіксувати увагу на бардачку і перестати вигадувати дурні підтексти.

Я зайняла пасажирське крісло, Брайан сів позаду. Візуальний контакт зник, але простір за моєю спиною миттєво став некомфортно щільним. Прохолодне повітря з відкритого вікна не рятувало, бо запах його одеколону, той самий старий медовий акорд із новою, сухою деревною нотою, повністю заполонив салон.

– Як життя, Брайане? – Макс вирулив на трасу. – Коледж? Усе як раніше, економічний?

– Так, фінанси.

Я вперше почула про його реальну спеціальність.

– Паралельно взявся за гітару, – Брайан пересунувся на сидінні. – Почав грати минулого року.

Організм зреагував швидше за логіку, я різко озирнулася назад.

– Серйозно?

– Так, – він усміхнувся. – Якось... затягнуло.

– А що ти граєш? – спитала я, раптом відчуваючи щирий інтерес, не пов'язаний з моєю дурнуватою закоханістю, просто людська цікавість.

Брайан потер шию ззаду.

– В основному інді-рок. Іноді класику, – він зустрів мій погляд, і щось майнуло між нами, якась іскра розуміння, якої давно не було.

– У тебе гурт є? – спитав Макс, намагаючись повернутися в розмову.

– Ні, це просто... для себе, – Брайан відкинувся на сидіння, і я відчула, як його коліна злегка торкнулися спинки мого крісла, і, о Боже, це змусило мій живіт стиснутися. – Хоча кілька разів виступав в університетському барі.

З кожним словом образ шкільного Брайана, що так міцно застряг у моїй голові, повільно розсипався, як піщана скульптура під дощем. Цей новий Брайан, що грає на гітарі, виступає в барі, був цілковито невідомою мені людиною. І від цього він ставав ще небезпечнішим для моєї крихкої емоційної рівноваги.

– А Крісті ходить на твої виступи? – мій режим самознищення увімкнувся на повну.

Макс різко натиснув на гальма перед світлофором, заповнивши незручну паузу звуком шин.

– Іноді. Коли приїжджає до Нью-Йорка, – Брайан відвернувся до бокового скла. – Тут я не виступав жодного разу.

– Гітару взяв? – спитав Макс.

– Привезе Крісті, – Брайан видав коротку усмішку. – Взяла вчора в якогось знайомого спеціально для цього походу.

– Круто. Зіграєш нам біля вогнища? – Макс перевів погляд у дзеркало заднього виду.