4.3

З вересня ми роз'їхалися по різних містах. Раніше, коли батьки погрожували переведенням до іншої школи через нього, Брайан лише сміявся і обіцяв піти слідом. Тепер ця обіцянка не мала жодної ваги.

Фізичний контакт повністю обірвався, але мій мозок відмовлявся відпускати цю історію, постійно прокручуючи в голові наші старі діалоги. Я абсолютно не могла контролювати цю фіксацію. Навіть мій перший реальний поцілунок з іншим хлопцем стався виключно через бажання колись при нагоді кинути Брайану цей факт в обличчя.

Максимально жалюгідна мотивація.

Щоразу, коли ми з родиною приїздили назад у Кембридж (на пару днів у справах батька й щоб перевірити квартиру), якась первісна частина мене відчувала невідворотне зіткнення наших орбіт. Усе моє єство вібрувало від знання, що скоро я знову побачу ці темні, гострі й манливі очі. 

Мій пульс збивався і… ми зустрічалися. Завжди випадково. Просто на вулиці, коли обоє йшли кудись у справах. 

Іноді хтось із однокласників влаштовував спонтанну зустріч старою компанією: у дворі школи, у парку чи в модному ресторані в нашому районі. Усі сміялися, обіймалися, удавали, що нічого не змінилося. 

Пам'ять фіксувала ці моменти короткими, розірваними кадрами. Моя здатність адекватно сприймати реальність поруч із ним відключалася повністю. Я не пам'ятала власних реакцій чи розмов. Залишалися лише жорстко сфокусовані фрагменти його присутності. Лінія плечей, інтонація голосу, прямий фокус на мені. Це не зберігалося у вигляді слів, залишаючи по собі тільки чисту зосереджену напругу, ніби мої почуття проживали мене, а не навпаки.

Він тримався з ретельно вивіреною відстороненістю, майже бездоганною, якби не ці гострі, дослідницькі погляди. У них читалася болісна уважність, він наче сканував мене на предмет метаморфоз, намагаючись розшифрувати, чи лишилася під новою оболонкою колишня дівчинка.

Ми ніколи не говорили про головне, можливо, тому, що інтуїтивно відчували: щойно це стане словом, це стане реальним, і його можна тут же втратити, адже слова остаточні, а погляди живуть вічно.

Ми дорослішали, але він більше не робив тих кроків, про які я мовчки благала. Відступав так само, як і я, і ми завжди опинялися в цьому емоційному глухому куті. У якийсь момент я переконала себе в тому, що більше не подобаюся йому, що він ніколи не пробачить мені мою боягузливість.

Новий етап цього абсурду запустився після чергової довгої паузи. Ми випадково зіткнулися на свята, коли його родина приїхала з Нью-Йорка до Кембриджа на кілька днів.

Так, наша географія продовжувала працювати за якоюсь незбагненною логікою. Того самого року моя родина повернулася в місто нашого першого знайомства – Кембридж, а Брайан переїхав туди, де народився, тобто туди, звідки я щойно поїхала. Тож ми методично мінялися місцями, підтримуючи ідеальну відстань.