3.3

Він стояв, міцно вчепившись рукою у дерев'яну лиштву. До цього моменту він гадки не мав про мої спроби співати, і зараз його обличчя втратило будь-який натяк на звичну іронію.

– Не знав, що в тебе такий голос.

Як завжди я видала шедевр ораторського мистецтва:

– Ееем… – і Пулітцерівська премія за красномовство пролетіла повз.

– Ну, тобто, я знав... – він провів рукою по волоссю (цей клятий жест), – ти красиво говорила телефоном, і взагалі... у тебе завжди був красивий голос... просто я не уявляв, що ти так співаєш, – затнувся він, і від його збентеження щось усередині мене перетворилося на повітряну кульку.

– Через годину виступ. Я беру участь у конкурсі, а заспівати нормально не виходить, ніяк не можу потрапити в потрібну тональність, – випалила я залпом. 

Щоки палали, як неонові вивіски в китайському кварталі. Цікаво, збоку це виглядало як чарівний рум'янець чи як симптом анафілактичного шоку?

– Я впевнений, у тебе все вийде... – його очі не відривалися від моїх, ніби він розглядав у мені якусь таємницю. – Кажеш, через годину?

– Так, в актовій залі, – я максимально намагалася тримати нейтральний тон. 

До горла підкотив клубок жаху завбільшки з тенісний м'ячик, коли він вимовив фразу, від якої підлога під ногами перетворилася на сипучі піски:

– Я прийду.

Як це, прийде? Куди? Навіщо? Ми ж не друзі, але й не вороги... Ми взагалі хто такі? І навіщо йому це потрібно, підтримати мене чи повитріщатися на моє публічне фіаско?

Він наче читав мої думки за виразом обличчя:

– Я не можу це пропустити, – і всміхнувся тією самою диявольською усмішкою, від якої танули айсберги і руйнувалися оборонні системи всіх сердець світу.

Перед виступом я балансувала на межі нервового зриву. Октаву так і не вдавалося взяти чисто, але втекти зі сцени означало б здати корону Саманті без жодного пострілу. 

Хай буде, що буде, – подумки готувалася я до публічної екзекуції. У крайньому разі переведуся в іншу школу. Або зміню ім'я і переїду в інший штат.

Не пам'ятаю, як я опинилася на сцені, ніби життя ввімкнуло режим прискореного перемотування. Пам'ятаю тільки першу ноту, наближення того самого підступного місця... і раптом, справжнє диво, голос злетів і задзвенів під стелею, ніби я народилася з цією піснею на губах. Мабуть, тоді я наважилася окинути поглядом залу, намагаючись виловити його серед моря облич.

Але його там не було.

Ну звісно. Знову розігрує. Вирішив підкинути мені додаткової порції нервів для гостроти відчуттів.

Оголошення результатів пройшло повз мою свідомість. Із двадцяти номерів журі обрало три. Саманта зі своїм ідеальним сценічним образом і повною відсутністю нормального вокалу отримала друге місце. Але заради справедливості варто визнати: вона ще й танцювала. Схоже, здатність співати й рухатися одночасно журі цінувало набагато більше, ніж просто хороший вокал.

Тож навіть добре, що Брайана не було.

Але раптом він влетів у залу з розчервонілими щоками, скуйовдженим волоссям і виразом людини, яка щойно пробігла у спробах наздогнати поїзд. Він різко сповільнив крок, коли помітив мене біля краю сцени серед решти натовпу.