2.3

На його чолі пролягла різка тінь нерозуміння, яка змусила мене втратити здатність до зв’язної мови.

– Не знаю... – геніальна відповідь. Вершина моєї комунікабельності.

Брайан подався вперед і я відчула його запах, той аромат, який я, чорт забирай, запам’ятала на все життя: щось медове й свіже.

– Ти не хочеш? – його очі загострилися, наповнюючись якимось різким болем.

– Хочу. Мабуть. Але... – «але гадки не маю, як бути дівчиною найвродливішого хлопця в школі», не сказала я. 

Хоча, може, і варто було. Замість цього ми просто сиділи і дивилися одне на одного, не наважуючись порушити цю нову паузу. Брайан скоротив залишки відстані між нами, накривши мої пальці своєю теплою, трохи шорсткою долонею.

– Будь ласка, – його голос звучав рівно. – Ми з тобою спілкуємося вже чотири місяці. Я хочу бути твоїм бойфрендом.

Він мав абсолютно нетипову навичку концентруватися на співрозмовнику. Не механічно кивати в такт словам, а справді аналізувати почуте. Міг поставити незручне запитання і спокійно чекати відповіді, повністю ігноруючи вібрацію власного телефону. Його пам'ять працювала як бездоганний архів. Він тримав у голові імена моїх батьків, дати і навіть ті книжки, які доводили мене до сліз. Наприклад, книгу «Аліса в Країні чудес».

З ним було безпечно мовчати і цікаво говорити, бо Брайан умів бути уважним і зухвалим, м'яким і гострим. Він був якимось невиразно рідним, ніби я знала його завжди, навіть ще до того, як ми зустрілися. Можливо, ще навіть до нашого народження.

І ось він сидить поруч, тримає мене за руку, дивиться своїми бездонними темно-бурштиновими карими очима і каже «будь ласка». Пропонує зустрічатися. Мені. Дівчиську зі щоденником Ді Капріо на обкладинці.

Світобудово, ти не помилилася адресою? Мені всього чотирнадцять! Як я з цим упораюся?

Мені було страшно навіть подумати про те, щоб його обійняти. При цьому почуття всередині були настільки оглушливими, що я не розуміла, як узагалі можна продовжувати дихати, коли тебе так нестерпно магнітить до іншої людини. Усе тіло свербіло від суперечливого бажання: наблизитися і втекти на інший континент. У шкільних підручниках таких предметів не передбачено, а потайки переглянуті серіали про вампірів і детективів явно не годилися як практичний посібник із виживання в підлітковому коханні.

– Добре, – видихнула я і кивнула, проковтнувши вузол завбільшки з невеликий астероїд. – Я буду твоєю дівчиною.

Брайан ледь помітно видихнув, і його обличчя втратило ту різку, напружену тінь. Він усміхнувся і раптом потягнувся до мене…

Я одразу ж уперлася йому долонею в груди, просто в самісінький центр, наче там була кнопка екстреного гальмування.

– Усього один поцілунок. Ти ж тепер моя дівчина, – сказав він з легкою образою в голосі, від якої став ще привабливішим.

Він кліпнув своїми ненормально довгими віями, і вся його звична самовпевненість на мить дала тріщину, оголивши щось абсолютно людське і беззахисне. Брайан перестав виглядати недосяжним, став просто живим, і саме це найсильніше вибивало ґрунт з-під ніг. Мій мозок відмовлявся розуміти, як можна зберігати таку ідеальну привабливість навіть у момент відмови.

У голові промайнула дуже чесна думка: як добре, що все літо ми спілкувалися тільки по телефону, бо якби зустрічалися особисто, я б просто стовбичила, витріщалася на нього незмигним поглядом і несла нісенітниці про хмарність та атмосферний тиск. Жодних душевних нічних розмов про все на світі у програмі просто не було б. Наживо він справляв на мене паралізуючий ефект.