2.2

Після цих слів динамік знову видав лише довгу паузу, перш ніж Брайан запитав:

– А в тебе як?

Я повільно видихнула в стелю, фокусуючись на тінях від ліхтаря за вікном.

– У мене все навпаки. У нас удома тихо, навіть занадто. Батька постійно немає через робочі роз’їзди, а мама щосуботи пече пироги і називає це духовною практикою. Вона дуже релігійна. У нас ніхто ніколи не свариться, але й... не знаю, нормального кисню тут теж немає. Ми всі настільки правильні, що дихаємо суворо за розкладом. Мама постійно повторює про любов назавжди. Про єдиний шлюб на все життя і про те, що Бог не помиляється. Якщо ти вже когось обрав і повінчався, то мусиш терпіти до кінця. Розлучення для неї дорівнює гарантованому місцю в пеклі.

– А якщо людина робить тобі боляче?

– Пробачити і мовчати.

Брайан не відповів. У динаміку стало настільки тихо, що я перестала чути його дихання.

– Тож у тебе шум, а в мене мовчання. Навіть не знаю, що краще, – задумливо вимовила я.

– Схоже, ми обоє застрягли в максимально дивних сім'ях.

– Точно. Але мені подобається з тобою говорити. Мені з тобою добре.

– І мені, – його тон став помітно нижчим. – У тебе дуже красивий голос.

Саме після цих слів я зрозуміла, що по самі вуха закохалася.

Ми обоє відчували, що хочемо бути разом. Але як? У чотирнадцять років стосунки – то щось із паралельного всесвіту. Це як інструкція китайською до телевізора: ніби цікаво, але загалом незрозуміло, з чого почати. І особисто я точно не знала, що робити з хлопцем у такому юному віці, бо навіть жодного разу не цілувалася…

За літо він фізично змінився до невпізнання. Його витягнуло вгору так різко і непередбачувано, що тепер мені доводилося задирати голову під час розмови. Ця зміна ракурсу відчутно дратувала, але водночас збивала звичний ритм пульсу.

У рухах Брайана з'явилася важка, лінива пластика, він перетворився на ту категорію проблем, від яких варто триматися осторонь, особливо коли ти досі ховаєш у рюкзаку щоденник із Леонардо Ді Капріо на обкладинці і досі червонієш від власного відображення в дзеркалі примірочної.

Ми перетнулися у шкільному дворі на другому тижні вересня. Брайан спирався на кладку однією лопаткою, ігнорував навколишній шум через білий дріт навушника і дивився так, що в мене миттєво зникла здатність нормально ковтати.

Я змусила себе підійти ближче. Він ледь помітно схилив голову, щось сказав, здається, «Привіт», і видав ту саму напівусмішку, яка межувала з відвертою зверхністю. Я вичавила «Привіт» у відповідь, гарячково міркуючи, що робити з руками, і всерйоз шкодуючи про те, що не можу просто злитися з фоном шкільного газону.

За кілька днів він абсолютно буденним тоном запропонував пройтися після уроків, без жодного приводу та звичного супроводу своїх приятелів. Ця відсутність свідків у жорсткому світі підліткової дипломатії виглядала дуже підозріло. 

Ми дійшли до старого дуба за рогом школи, який традиційно слугував епіцентром місцевих катастроф із першими поцілунками та розставаннями. Щойно ми опустилися на лавку з облупленою фарбою, мене прорвало на суцільний потік неконтрольованої інформації. Я розповідала про прочитані книжки, видавала факти про паралельні виміри та квантову фізику, зліплюючи все це в єдиний монолог. Замовкати було небезпечно. Пауза неминуче призвела б до того, що він помітив би мою жорстку паніку та абсолютну фізичну нездатність сидіти поруч із ним у нормальному стані.

– Олександро, – він повернувся до мене всім корпусом, змусивши мене затнутися на півслові. – Я хочу, щоб ти була моєю дівчиною.

Простір втратив звукову оболонку, у легенях раптово закінчився кисень.

– Ні, – моя власна відповідь пролунала неконтрольовано і я рефлекторно хитнулася назад, розриваючи дистанцію. 

– Чому? – він ледь примружився.