Розділ 1.2

Його стиль залишався незмінним роками, незалежно від віку чи вартості брендів. Дещо заширокі джинси, базові однотонні футболки без жодного натяку на принт і кросівки, що завжди виглядали так, ніби їх щойно дістали з фабричної коробки. 

На комусь іншому цей одяг висів би неохайним мішком, проте на його кутастій фігурі кожна складка тканини працювала як продуманий елемент особистого стилю, позбавленого будь-якої метушні заради зовнішності, тільки комфорт і цілковита впевненість.

Я несвідомо фіксувала кожну дрібницю – тонку лінію його зап'ястя, різкі рухи довгих пальців, обриси ключиць, що іноді відкривалися під широким коміром. Ці візуальні образи намертво в'їдалися в пам'ять без жодних зусиль з мого боку, і їхня колекція поповнювалася щоразу, коли я за ним спостерігала. Одним із таких місць була шкільна їдальня.

Вона мала власну жорстку ієрархію, де кожне місце було назавжди закріплене за певним учнем. Нас із ним доля, чи завучка з харчування, посадила одне навпроти одного. Я майстерно вдавала цілковиту поглинутість обідом зі смаком розмоченого картону, одночасно вивчаючи сусіда короткими непомітними поглядами.

Мене інтригувала його манера їсти. Брайан акуратно розгортав фольгу на сендвічі, розмірено жував і час від часу відкидав волосся з чола коротким звичним рухом, без метушні, притаманної звичайним дітям.

Підозрюю, він так само вивчав і мене, тільки робив це значно професійніше. 

Я кілька разів підводила очі, ловлячи його пряму увагу. Він не збирався відвертатися, спостерігав спокійно, ледь примружившись, і я, відчуваючи, як пашіють щоки, знову встромляла ложку в тарілку й подумки лаялася на власну незграбність.

А через рік трапилася подія, яку мій мозок просто відмовився розуміти. Він запросив мене на повільний танець. Нам було лише по десять, що саме по собі робило ситуацію дуже комічною, але тоді все це відчувалося позамежно серйозним.

Шкільний спортзал гуркотів від надто гучної музики, яка відчутно хрипіла на басах. Навколо панував типовий хаос останнього навчального дня. Діти бігали під розвішаними банерами, жбурляючи одне в одного різнокольорові кульки та розливаючи пунш із пластикових стаканчиків біля столів із чипсами. Вчителі вже навіть не намагалися навести лад, просто змирившись із галасом, пили каву іх своїх термосів десь по кутках.

Раптом хтось з організаторів вирішив додати шкільній вечірці атмосфери і вимкнув половину ламп під стелею. Простір миттєво втратив різкість, наповнившись м'якою напівтемрявою, і майже одразу з колонок полилася повільна мелодія.

Брайан підходить до мене, і просто… запрошує.

– Потанцюєш?

І я чомусь, не вагаючись, погоджуюся.

Дивне відчуття: відсутність вибору там, де він, здавалося, мав би бути.

Адже я могла відмовитися. Теоретично у мене був вибір. Я могла сказати «ні, дякую, я не вмію», «не хочу», «у мене болить нога». Могла послатися на втому, на потребу відійти в туалет, на що завгодно. Могла розсміятися і вдати, що це жарт, і втекти. Варіанти були.

Але їх не було.

Я просто спокійно й упевнено віддала йому свою руку, ніби це було чимось цілком природним, його теплі, сухі, міцні пальці зімкнулися навколо моїх. 

Ми танцювали без цієї звичної, болісної дитячої незграбності, без того, щоб тупцяти одне одному на ноги, без червоних вух і спітнілих долонь. Наче ввімкнувся якийсь секретний автопілот, що знав усі рухи наперед, ніби десь у паралельному всесвіті ми вже робили це тисячу разів, а зараз просто відтворювали ідеально відпрацьований номер. М'язова пам'ять душі, якщо така штука взагалі існує.

Може, так воно й було. Може, наші душі вже знали одна одну, зустрічалися раніше, в інших життях і часах, танцювали так само, притулившись одне до одного. 

А зараз просто згадували.

Так, це дивно, але між нами чомусь точно не було незграбності. До речі, Брайан не належав до цієї касти «незграбних». Ніколи. У жодному віці і ситуації. Ні в повільних танцях, ні в зухвалих утечах з математики через вікно першого поверху. 

Це сталося пізніше, у сьомому класі, я бачила сама. Місіс Ґрем писала на дошці рівняння, спиною до класу, і Брайан просто встав, безшумно підійшов до вікна (воно було відчинене, бо в класі парило), легко і граційно перемахнув через підвіконня, приземлився на траву надворі, обтрусив джинси і просто пішов геть. Половина класу охнула. Місіс Ґрем озирнулася, побачила порожню парту, подивилася у вікно, зітхнула і продовжила урок. Вона вже давно припинила дивуватися.

Він завжди знав, що сказати, як поводитися, як дивитися людям в очі, не бентежачись і не викликаючи в них дискомфорту. Брайан був таким, ніби при народженні йому видали особливий імунітет від усього того, що перетворює решту на незграбних маріонеток.