Пролог

– Я вийду на терасу, – я нахилилася до Лії, торкнувшись її ліктя.

– Звісно, – вона коротко кивнула, продовжуючи дивитися на Антуана. 

Я залишила групу режисерів у задушливому залі Каннського кінофестивалю й почала пробиратися до виходу, у бік вулиці.

Світло-сірий шовк сукні працював безвідмовно, гості розступалися, щоб не зачепити тканину, і це дозволяло рухатися достатньо швидко.

Вийшовши на килимове покриття кольору марсала, я сфокусувала погляд униз.

Назустріч мені рухалося чорне взуття ідеального полірування.

Ні, – моя реакція спрацювала швидше, ніж я встигла зрозуміти, що саме зараз відбувається.

Кроки продовжували наближатися. Рівний, стабільний ритм людини, яка чудово знає, куди і по що вона йде.

Темно-сині брюки, ідеальна посадка. Жодної зайвої деталі чи ознаки поспіху.

Я повільно перевела погляд вище, ігноруючи інстинктивну потребу просто розвернутися і піти назад у зал. Ліва рука була захована в кишеню, права залишалася вільною, демонструючи сталевий браслет годинника. Темний піджак, розстебнутий комір білої сорочки.

Я зупинилася на рівні його обличчя. Широка лінія підборіддя, яке не змінилося за ці роки. І знайомі очі.

Удар. Прямо в сонячне сплетіння, звідти хвилями по всьому тілу. Карі, бездонні, вони дивилися на мене так, ніби я була єдиним світлом в абсолютній темряві. Не просто дивилися, бачили. Усе те життя, яке я побудувала. Без нього.

Боже, будь ласка. Не дай мені розсипатися просто тут.

– Александро.

Дихати стало неможливо.

Він досі був єдиним, хто звертався до мене повним ім'ям.

Я дивилася на нього і не могла видавити ані звуку, наче хтось стиснув горло і тримав, не відпускаючи. Але щось треба було робити, говорити, рухатися, або хоча б дихати нормально.

Інстинкт спрацював швидше за розум, я ступила вперед і обійняла його. Публічно. Демонстративно. Як обіймають старих приятелів на зустрічі випускників, коли хочеш показати всьому світу (собі в першу чергу), що між вами давно нічого немає, крім дружніх спогадів.

Випадкова зустріч і нічого особливого.

Його запах накрив мене хвилею, морська сіль і щось гостре, майже тепле. У нього був інший парфум, але я все ж чітко чула запах його шкіри. Пам'ять гостро відгукнулася болем під ребрами.

– Брайане! – голос пролунав гучніше, ніж мав би.

Я відсторонилася на безпечну відстань і навіщось усміхнулася так широко, що вилиці заболіли.

– Що ти тут робиш? Як справи?

Кажуть, перше кохання ніколи не забувається. Уточню: воно не відпускає й не перетворюється на гарний спогад.

Це криво зрощена кістка, яка методично ниє перед кожним дощем, і нагадує про себе у ретельно вибудуваному дорослому житті. Перше кохання завжди з тобою. Цілковито недоречний, пекельний, солодкий біль, десь у животі, від постійного очікування… тієї самої першої людини. 

Ти йдеш вулицею, бачиш у натовпі силует зі схожим вигином шиї, знайомим розрізом очей, і все. Серце провалюється, а дихання застрягає в горлі. Ці кілька секунд повністю вибивають із життя.

Саме тоді розумієш з крижаною ясністю: ця рана не загоїться. Вона кровоточитиме до твого клятого останнього подиху.