Пролог

Пролог

Кажуть, перше кохання ніколи не забувається. Уточню: воно не відпускає й не перетворюється на гарний спогад.

Це криво зрощена кістка, яка методично ниє перед кожним дощем, і нагадує про себе у ретельно вибудуваному дорослому житті. Перше кохання завжди з тобою. Цілковито недоречний, пекельний, солодкий біль, десь у животі, від постійного очікування… тієї самої першої людини. 

Ти йдеш вулицею, бачиш у натовпі силует зі схожим вигином шиї, знайомим розрізом очей, і все. Серце провалюється, а дихання застрягає в горлі. Ці кілька секунд повністю вибивають із життя.

Саме тоді розумієш з крижаною ясністю: ця рана не загоїться. Вона кровоточитиме до твого клятого останнього подиху.

Брайан

Майже дороге шампанське, стійкі до нудоти парфуми, які вгризалися в ніздрі, мов розпечені голки, різкі, дезорієнтуючі в просторі, набридливі спалахи… увесь цей канський цирк бив йому по нервах.

Обличчя миготіли, ніби карти в руках шулера: продюсери з хижими усмішками, акторки з мертвими скляними очима, критики, роздуті власною значущістю, наче жаби перед дощем. 

Фарквар (той самий, що спустив півмільйона на зомбі-трилогію, яку рознесли всі критики, але яка зібрала шалена касу), розмахував келихом у небезпечній близькості від його піджака й бурмотів щось про біль і мистецтво. Його обличчя лисніло від поту й вина, краватка з'їхала набік, а очі мерехтіли тим блиском, що з'являється в людей після третього келиха, коли вони починають вірити у власну геніальність. Брайан кивав у потрібних місцях, але подумки вже був у номері готелю, роздягнений та мертвий для цього світу. Він дуже втомився від цієї метушні, безглуздих веселощів, від знайомих незнайомців і… від себе.

– …і тоді я зрозумів, – Фарквар нахилився ближче, здіймаючи вказівний палець у повітря, і обдав його приторним винним диханням, від якого хотілося відсахнутися, – що це історія, по суті, про людський біль. Про той самий біль, який робить нас…

Але Брайан вже не слухав.

Саме тієї миті крізь щільний шум каннської вечірки, уривки фраз різними мовами та нав'язливий біт пробився сміх.

Олександра. 

Брайан обернувся, і світ припинив існувати. Навколишній простір миттєво втратив різкість. У натовпі стояла та, від якої він тікав майже все своє життя. Безуспішно. Він дивився й не міг повірити, що це реальність, а не чергова бісова галюцинація з тих, що переслідували його, коли він напивався до нестями та бачив її обличчя в кожній незнайомці. Але зображення лишалося чітким.

Темно-русе пасмо прилипло до її губ, Олександра знайомим нетерплячим рухом здмухнула пасмо з обличчя, усе ще сміючись. Він пам’ятав цю дрібницю ще зі школи. Пам’ятав її манеру ледь морщити ніс, коли вона втрачала контроль над емоціями. І той погляд її великих зелених очей, від якого він просто добровільно здавав усі свої позиції.

Він бачив кожну деталь, як  у вповільненій зйомці, коли мозок працює на межі.

– …Брайане? Брайане, ти мене слухаєш?

Він не відповів. Просто пішов до неї, розштовхував людей плечима, не вибачаючись. Кожен крок пульсував гострим болем, ніби він йшов босоніж по склу. У роті пересохло.

Олександра його не бачила, розмовляла з якимось типом, що дивився на неї так, ніби вона була останньою жінкою на землі. Дикі, тваринні ревнощі вдарили в скроню, безглузді після стількох років. Ревнощі, яких давно не мало бути. 

Він зупинився за кілька кроків.

Олександра сліпим, заученим рухом опустила келих на стіл і попрямувала до виходу, прямо на нього.

Біль знову вчепився в м’язи, бо нічого так і не минуло. Брайан жив із цим болем. Звичайна криво зрощена кістка, його особистий таємний довічний діагноз.