scars and steel.

Пролог

Закони її шляху — кров, тиша і правда.

У світі, де плач не чують, а слабкість карають, виживають не

ті, хто не боїться, а ті, хто йде незважаючи на страх.

Бо страх не зупиняє тих, хто вже  втрачав усе.

На її тілі - кров і шрами,

але кожен з них - це не поразка,

а свідчення того, що вона ще жива.

Вона була дівчиною самурая.

Але вона не народилася воїном –

стала ним крок за кроком,

коли втратила все, що тримало її в теплі.

Він.

Той, чия спина була для неї стіною,

чия рука тримала меч поруч із її.

Той, хто навчив її любити… і йти, коли любиш.

Його – спину, за якою можна було сховатись від бурі.

Його – голос, що мовчки питав: "Ти витримаєш?"

І віру в те, що світ може бути хоч трохи справедливим.

Та саме тоді, коли він залишив її одну –

вона перестала чекати.

І почала жити.

Щоночі вона йде вперед —

і кожен її крок звучить, як його дихання в її серці.

Вона живе ним.

Вона б’ється ним.

Вона — жива, бо колись він сказав:

«Коли темрява впаде — стань світлом. Або мечем.»

А через покоління,

в японських хроніках, написаних пензлем монаха

загубленого храму Фушімі,

залишився запис…

І була вона – Віліанель.

Не та, що стоїть за чужим клинком –

а та, що кували себе сама.

Вона була тією, хто пройшов через пекло —

і не загубила душу.

Під її ім’ям почали шепотіти молитви —

не про перемогу,

а про силу бути собою.

Але в її очах жила пам’ять про нього –

Самурая, чий дух вона носила в серці.

Вона стала не тінню його –

а вогнем, що горить далі, навіть коли його вже немає поряд.

Під цим вогнем виросла земля честі –

не кланів, а духу.

"Йди," – сказав він колись.

І вона йде.

Досі.

(888-987)

Прожила 99 років.

Була самураєм все своє життя.

Стала тишею, якої бояться,

і іменем, яке шепочуть у молитвах…

Записано у Храмі Забутих Тіней. Літа 988.