Розділ 2. Невидима прірва

Невидима прірва... Що це?

Те, що ми відчуваємо?

Те, що насправді існує у наших стосунках?

Чи, можливо, те, що ми самі собі навіюємо або провокуємо у намаганнях направити кохання в бажане русло?

Іноді мені здається, що я надто вимоглива. Що, можливо, прошу про те, чого чоловік узагалі не здатний дати жінці.

Можливо, я занадто уважно прислухаюся до своїх внутрішніх бажань. Настільки уважно, що сама створюю в голові образ ідеальних стосунків, яких, можливо, ніколи й не існувало.

Просто раніше я не звертала уваги на те, чого мені бракує. Не вміла назвати це словами, а тепер почала відчувати все набагато гостріше.

Наче те, що колись було ледь помітним внутрішнім мерехтінням, із часом перетворилося на голос, який я вже не можу заглушити.

А коли трапляється якась ситуація, яка наочно підтверджує те, що я так довго відчувала світ здригається і цю прірву бачиш так ясно, як ніколи. І тоді приходить усвідомлення — не тихим осадом, а болем.

Сьогодні був найзвичайнісінький день. Ми їхали машиною за місто. Хотіли просто побути разом, відпочити, змінити обстановку, провести час із родиною.

Раптом на нашу смугу почав перебудовуватися позашляховик із сусідньої дороги, що примикала до траси.

Ліворуч — зустрічний рух.

Позаду — автомобілі.

Відступати було нікуди.

У той момент усе моє тіло ніби заціпиніло. Ноги вперлися в підлогу, руки мимоволі стиснулися в кулаки. Я дивилася, як чужа машина стрімко наближається до нас, і серце шалено калатало.

Я подивилася на Марка.

Він мовчки тримав кермо. Здавалося, він теж розумів, що простору для маневру майже немає, але сподівався, що інший водій все ж таки поступиться.

Цього не сталося. Лише в останню мить нам вдалося трохи вирватися вперед.

Я відчула, як по тілу пробіг холод. Мені вже доводилося пережити аварію. Ще в юності, задовго до шлюбу, машина, у якій я їхала, перекинулася тричі.

Дивно, скільки думок встигає промайнути за кілька секунд. Ти встигаєш усвідомити, що можеш померти. Що можеш залишитися людиною з інвалідністю. Що життя може закінчитися просто зараз, а ти ще багато не зробив того, пр що мріяв.

Ти навіть встигаєш згрупуватися. Пошкодувати, що не пристебнув ремінь безпеки. Усвідомити, що іноді одна мить змінює все.

Мабуть, саме тому страх ніколи не зникає остаточно. Він просто засинає. А потім прокидається в схожих ситуаціях.

Я повернулася до Марка. На очах уже стояли сльози.

— Чому ти не посигналив? — запитала я.

— А що б це змінило? — різко відповів він.

Його відповідь чомусь зачепила мене.

— Що змінило б? Можливо, той водій зрозумів би, що ми не можемо його пропустити. Можливо, хоч трохи пригальмував би...

— То чому сама не їздиш за кермом, якщо така розумна?

У цей момент сльози покотилися ще сильніше.

— Ти розумієш, що я просто злякалася? Що я вже переживала таке? 

— Чому ти просто не можеш сказати: «Кохана, усе вже добре. Небезпека минула. Не хвилюйся»?

Він подивився на мене й відповів:

— Бо ти дуже тиснеш. Ти навіть не помічаєш, як тиснеш своїм тоном, своїми словами, своїми докорами.

Я замовкла. Можливо, він справді чув у моєму голосі докір.

— Припини істерити. Ти відволікаєш мене від дороги.

Я намагалася пояснити:

— У мені зараз говорить страх...

Він відповів:

— Але ж усе вже добре.

І саме в ту мить я зрозуміла, що ми говоримо про різне.

Він говорив про ситуацію на дорозі.

А я — про те, що відбувалося всередині мене.

Позаду сидів наш син. Йому ще не було й семи років. Він плакав, тримав мене за плече й тихенько повторював:

— Мамо, заспокойся...

Я справді дуже хотіла заспокоїтися. Та всередині мене вже боліло зовсім інше.

Я не могла зрозуміти, чому, бачивши мої сльози, бачивши, як сильно я злякалася, навіть після того, як я нагадала йому про ту аварію, про яку він добре знав, він просто не сказав: «Кохана, все добре, все минулося».

Натомість він продовжував захищатися.

— Чому ти такий холодний? — тихо запитала я. — Чому ти весь час ніби захищаєшся від мене? Чому не можеш просто підтримати мене?

Він мовчав лише мить.

— Бо я вже втомився від твоїх істерик.

Ці слова прозвучали набагато болючіше, ніж небезпечна ситуація на дорозі.

Саме тоді я вперше відчула, що іноді найбільше ранить не страх. Найбільше ранить відсутність тепла саме в ту мить, коли воно потрібне найбільше.

— Я тебе ненавиджу…

Слова вирвалися самі.

Ніби їх вимовила не я, а усе відчуття самотності, яке так довго ховалося за посмішками, й надією, що одного дня все зміниться.

Щойно вони прозвучали, я сама злякалася.

Бо це була неправда. Я не ненавиділа його.

Я кричала від безсилля. Від розпачу. Від того, що більше не знала, як достукатися до людини, яку так люблю.

Він завмер.

Наче ці слова вдарили сильніше за будь-який крик.

Його обличчя змінилося. У погляді на мить промайнув біль, але майже відразу він сховав його за холодною байдужістю.

— Якщо так… тоді нам більше немає про що говорити, — тихо сказав він.

— Чому ти такий жорсткий? Чому ти просто не можеш мене підтримати? — Запитала я ще раз.

— Я втомився. Від усього. Від тебе. Ти просто  нестерпна! Я хочу розійтися.

Світ ніби завмер. Сльози миттєво зникли. Залишився лише шок.

Позаду ридав наш син.

— Мамо... Тато нас покидає?

Марк тихо відповів:

— Ні, сину. Я не покидаю тебе. Я завжди буду поруч із тобою. Ми просто розходимося з мамою.

У той момент мені здавалося, що я перестала дихати.

У момент, коли я найбільше потребувала підтримки, ми ніби опинилися по різні боки тієї самої невидимої прірви...

Я простягала руку, бо мені було страшно. А він почув лише докір.

Наш син плакав. Я обіймала його, гладила за маленьку долоньку й тихо повторювала:

— Усе добре. Мама й тато люблять одне одного. Ми дуже любимо тебе. Не хвилюйся, усе буде добре.