Розділ 33 Лана

Будівля мала просто чудовий вигляд. Поєднання червоної та жовтої цегли, башточки корпусів і моноліт основної будівлі виглядали як казковий замок. Притулок "Ангели Світла" уже чекав на своїх маленьких відвідувачів. Усередині стіни були розписані казковими персонажами. Звідусіль визирали герої моїх улюблених книжок: Залізний Дроворуб і дівчинка Еллі зі своїм вірним Тотошкою йшли дорогою з жовтої цегли до Смарагдового міста, Карлсон грався з Малюком, а Мері Поппінс співала дуетом з Містером Ей. Усе було оповите казкою і добротою, яка завжди перемагає зло на сторінках книжок. Як шкода, що в житті прекрасний принц ніколи не приїжджає за Попелюшкою...

Мені було сумно, я блукала серед дитячих ліжечок, поправляючи подушки і закриваючи дверцята тумбочок, думаючи про те, що моє життя ніколи не перетвориться на казку. Що ж, значить, так тому і бути. Значить, треба присвятити себе дітям і перетворити їхнє життя на свято.

Хоча офіційне відкриття мало відбутися лише за два тижні, дві третини місць у притулку були вже заброньовані. Чудовим маркетинговим ходом було відкрити денне відділення, куди батьки могли привозити дітей на час робочого дня. Я вже найняла двох помічників і планувала взяти ще трьох. Усе, що стосувалося мого притулку, було в повному порядку, навіть краще, ніж я очікувала. І швидше. Напевно, це компенсація за те, що моєму особистому життю ніколи не судилося скластися.

Весь ранок, поки Ден не поїхав в суд, в моєму серці ще жевріла якась надія. Адже він напевно знав, що я кохаю його. Але, вочевидь, любові такої дівчини, як я, недостатньо, щоб утримати такого хлопця, як Денис Підбуртний.

У Марка почав різатися зубок, і він неспокійно пхикав увесь ранок. Мені хотілося відвезти хлопчика додому і вкласти спати. Але, як і я, Марк був сиротою без роду-племені й без дому. Ми обидва залежали від людини, якій були більше не потрібні. Сумно.

Важко зітхнувши, я вирішила, що більше тут робити нічого і пора їхати, збирати речі.

Калігула протестував, як міг, проти безладу, який я влаштувала у своїй кімнаті. Він залазив у коробку з одягом і, коли я намагалася його звідти витягнути, шипів і намагався заритися глибше.

- Забирайся! - кричала я у серцях, - геть звідси, шельма!

Але кіт лише міняв дислокацію, переміщаючись із коробки до валізи, і все починалося заново. Але врешті-решт я все ж таки зібрала речі і прибрала в кімнаті. Усе, що мені залишалося, це змінити простирадла і вимити раковину у ванній, щоб не залишати роботу на Кока. Старий кухар був добрий до мене, і мені не хотілося якось обтяжувати його. Коли я випадково заглянула під ліжко, куди забрався Калігула, мою увагу привернула біла пляма. Простягнувши руку, вона знайшла якусь ганчірку і витягла її назовні. Виявилося, що це біла футболка, в якій Ден був того пам'ятного дня, коли ми перший і єдиний раз займалися коханням. Спогади, немов цунамі, обрушилися на мене. Сльози навернулися на очі, і я розридалася, як маленька, не в силах узяти під контроль лавину почуттів.

- Дене, - шепотіла я, схлипуючи, - ну чому ти не розумієш, як сильно я тебе люблю? Ти мені так потрібен!

Калігула влігся на подушку за кілька сантиметрів від обличчя господині й нявкнув, намагаючись втішити мене. Але ніщо не могло заспокоїти мене, я знову розревілася.

Краєм вуха я почула, як десь у будинку грюкнули двері, і спробувала зібратися й привести себе до божеського вигляду. Нема чого Коку бачити мене в такому стані. Він напевно шукає мене, щоб покликати обідати. Двері в кімнату відчинилися.

- Лано! - почула я найсолодший голос на світі.

- Дене! - я не знала, куди подітися від сорому, я сховала заплакане обличчя у футболку, яку все ще тримала в руках. - Ти вже повернувся?

- Так. - Ден оглянув кімнату і здивовано підняв брови. - Що ти робиш?

Він підійшов до мене, обігнувши ліжко, і сів поруч, торкнувшись мого стегна своєю ногою, від чого я здригнулася і злегка відсторонилася. Сльози готові були знову политися з очей. А я сподівалася, що мені вдасться покинути ферму до приїзду Дена.

- Збираю речі. - я проковтнула клубок, що застряг у горлі, і покосилася на папку, яку Ден тримав у руках. - Ти оформив розлучення?

Ден сидів мовчки з хвилину, потім узяв моє  обличчя у долоні й обережно повернув до себе, щоб бачити її очі.

- Відповідай мені, Лано, я маю це знати... Ти кохаєш мене?

Я злякано дивилася на Дена, недовірливо моргаючи. Хіба можна питати такі речі? Та й навіщо?

- Кок каже, що ти любиш мене, - говорив Ден м'яким голосом. - Мій брат каже те саме. - Він пильно подивився мені в очі. - Це так? Я повинен знати правду.

Я зацьковано подивилася на нього. Ну навіщо він мучить мене? Адже він ніколи не здавався мені жорстокою людиною, то навіщо терзати знову душу, коли папери про розлучення лежать у папці, яку він тримає в руках?

- Скажи ж, Лано. - Ден взяв мене за підборіддя. - Мені важливо знати це. Будь ласка.

Його очі кольору стиглого каштана дивилися в самі глибини моєї душі, і я не могла не відповісти йому, слова самі зірвалися з язика. Нехай знає правду, хоча мені здавалося, що це очевидно і так.

- Усім серцем, - сказала я, і сльози покотилися по палаючих щоках. - Я дуже тебе кохаю.

- О, Лано! - вигукнув Ден, притягнувши мене до себе. - Ми мало не зробили страшну помилку.

Про що він говорить? Що значить "мало не зробили"?

Але тут Ден дістав із кишені маленьку коробочку. У ній була дивовижної краси золота каблучка з хитросплетінням візерунків, які сходилися навколо іскристого діаманта. Я не могла відірвати погляду від каменю, голова запаморочилася. Важко було повірити, що все це правда, а не казка, що зійшла зі стін мого притулку.

- Лано, - сказав Ден, дивлячись в очі, - будь моєю дружиною. Справжньою, на довгі роки, поки смерть не розлучить нас.

- Я не розумію...

- Ти кохаєш мене?

- Так...

- А я кохаю тебе і хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Я закохався в тебе майже відразу, але мені знадобилося дуже багато часу, щоб зрозуміти це.