Розділ 6 Лана

Я перевезла в будинок залишки свого мізерного майна наступного ранку.

- Це весь твій багаж? - здивовано запитав Кок, дістаючи валізу з багажника «тойоти», яку мені виділив Підбуртний щоб перевезти мене з міста.

Взагалі то Кока звали Петро Григорович, але оскільки він був моряком і займався обідами для працівників то призвисько було більш ніж вдале.

Він з'явився з дверей величезного дерев'яного будинку одразу, щойно машина в'їхала у ворота, і запропонував мені свою допомогу. Судячи з усього, для нього приїзд няні був нітрохи не менш значущою подією, ніж для господаря будинку.

Якщо відверто, то перше враження, яке старий кухар справив на мене, було вельми негативним. Що вже там, я була просто шокована його зовнішністю. Мені було важко приховувати свою неприязнь до неохайного розхристаного товстуна. Але зараз, коли Кок виявився єдиним, хто вийшов зустріти мене, я змінила свою думку.

- Я подорожую без нічого, - відповіла на запитання про багаж, - а крім того, я вже привезла одну валізу, коли приїхала на співбесіду.

- Ти була так упевнена в собі?

- Чесно кажучи, так.

- Що ж, для красивої молодої дівчини навіть дві валізи не назвеш пристойним майном.

У притулку, де я росла, не було ні часу, ні коштів, ні місця для особистих речей. Тож я з малих років привчилася не чіплятися за речі. Та й потім, що менше багажу, то легше подорожувати.

Кок з легкістю підхопив важку валізу і спортивну сумку, а я узяла кілька запакованих у целофан суконь, і ми вдвох попрямували до будинку.

За ними гравійною доріжкою, що вела до особняка, по іншому нивий двоповерховий ім фермера не назвеш, біг величезний чорний кіт. Кота звали Калігула, і він був єдиною рідною душею для мене. Насправді, він смертельно образився на мене за те, що я вирвала його зі звичної атмосфери і притягла невідомо куди. Коли Кок відчинив двері будинку, Калігула обігнав нас і з королівським виглядом увійшов першим. Старий кухар здивовано подивився на кота, потім перевів погляд на мене.

- А шеф знає, що ти з котом?

- А що, щось не так? - Калігула був моїм другом останні чотири роки, причому другом єдиним.

- Та ти розумієш, як би тобі це сказати... Шеф ненавидить котів.

- От невдача! - я закусила нижню губу і насупила брови. - Як же бути, а?

- Гаразд, не засмучуйся ти так, придумаємо що-небудь. - Кок ніяково поплескав величезною рукою мене по плечу. - Просто постарайся, щоб кіт не потрапляв босові на очі, і нічого страшного не трапиться.

- Гаразд, - пробурмотіла я і пішла за кухарем, який уже пішов уперед довгим холом. Я не хотіла злити Дениса від самого початку, але не могла ж я викинути Калігулу на вулицю, адже він був членом сім'ї.

- Ну ось ми і прийшли, донечко, - сказав Кок, зупиняючись біля масивних дубових дверей у кінці коридору.

Кок опустив валізу і сумку на підлогу і вставив ключ у замкову щілину. Я озирнулася навколо. У коридор, який починався наприкінці холу і тягнувся метрів на п'ятнадцять, виходило ще п'ять дверей. Я справедливо припустила, що це все гостьові спальні.

Двері відчинилися, і я увійшла всередину. Виглянувши з-за неосяжного торса Кока, я завмерла, витріщивши очі. Кімната була просто величезною, стеля знаходилася метрах у п'яти над нею. На відміну від холу і кабінету Дена, де основним матеріалом було дерево, тут царював шовк. Стіни вкривали чудові шпалери кольору світанку з темно-червоними  квітами.

Вікно, що займало майже всю дальню стіну, прикривали важкі шовкові штори із золотими візерунками. Меблі були дерев'яними, але не темними, дубовими, які я бачила в кабінеті, а світлими й ретельно полірованими. На великому письмовому столі стояв букет троянд. Квітів було так багато, що вони ледве вміщалися у величезній вазі. На столі лежали журнали. Калігула, який дивився на все це такими ж очманілими очима, як і господиня, побачив нарешті ліжко, що ховалося за шовковою ширмою, і застрибнув на нього. Покрутившись на місці, котяра влаштував собі гніздечко на стьобаній ковдрі й звалився на бік, несхвально дивлячись на мене.

- Ух ти,  як тут здорово, - тільки й змогла вимовити я, захоплено дивлячись навколо. Кинувши на крісло своє вбрання, я підійшла до квітів і вдихнула їхній чудовий аромат. - Це ви їх збирали, Петре Григоровичу?

Старий моряк виглядав явно задоволеним компліментом.

- Я говорив шефу, що вам напевно сподобаються квіти. І не кличте мене так офіційно на ім'я по батькові, мені аж ніяково, усі називають мене просто Кок.

При згадці Дена серце у мене тьохнуло. Він не вийшов зустріти мене, хоча я казала, о котрій годині приїду. Це виглядало неввічливо, хоча й не дивно. Та й потім, йому треба справлятися з фермою, а останнім часом, судячи з усього, йому було не до того, бо весь його час займав Марк. І все ж, враховуючи угоду, яку ми уклали, він міг проявити елементарну гостинність.

- А де шеф? - запитала я, ніби ненароком.

- Дрімає, - відповів Кок змовницьки і підморгнув мені. - Коли ти заспокоїла малюка, Марк так міцно заснув, що не прокидався всю ніч, ну от Денс і вирішив відіспатися за весь останній місяць.