ЧАСТИНА ПЕРША. Передмова. Розділ І

© Таргітая Зоряна

"САМОТНІ РОМАНТИКИ
або Вендета по-жіночому"
 

Роман

Дана історія являється цілковитою вигадкою автора і до реальних подій немає ніякого відношення

Так ніхто не кохав!

Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання,

В день такий розквітає весна на землі

і земля убирається зрання.

                          П.Тичина

ЧАСТИНА ПЕРША

Передмова

Сьогодні у “Щоденному бізнес-віснику” Даша прочитала про неймовірно актуальну звістку: безслідно зник відомий на всю Україну київський банкір Кирченко Анатолій, який володів 51 % акцій “Бізнес-Гранд-банк”. Ніяких слідів викрадення. Абсолютно нічого, що дало б хоч якусь зачіпку.

Раптово в її сумочці задзвонив мобільний телефон. Даша помітила, що на дисплеї висвітився якийсь зовсім невідомий їй міський номер. Ймовірно, що телефонували з автомату.

- Алло?

У відповідь лише мовчання.

- Алло? Я Вас слухаю.

- А я і не сумніваюсь, що ти мене вислухаєш, - нарешті у телефоні пролунав басовитий, наче змінений комп’ютерною обробкою голос. – Бо у тебе просто немає вибору.

- Хто Ви? Що Вам треба від мене? – вже стурбовано говорила жінка.

У вухо їй вдарив сухий пронизливий скрипучий сміх:

- Від тебе? Дуже скоро ти про все дізнаєшся. Тебе чекає просто прекрасне майбутнє, яке навряд чи тобі сподобається...

Трубка гучно дала звуки відбою, залишивши Дарину у схвильованих роздумах.

*  *  *

- Люба, я такий щасливий, що у нас буде дитина! – чоловік років за тридцять ніжно погладив жінку по кругленькому животику.

- Так, після стількох років життєвих випробувань ми заслужили на це, - вона щиро посміхнулася йому у відповідь і ще пристрасніше притиснулася до його грудей.

... А розпочиналася ця щаслива і хороша  історія зовсім по іншому і у зовсім інший час...

Середина 90-х ХХ століття

Розділ І

У повітрі так лоскотно пахло вже весною, що весь час хотілося втягнути носом свіже повітря і затамувавши подих, насолоджуватися приємним довгоочікуваним ароматом. Проте на землі можна було ще побачити останні латочки білого снігу, які поволі танули від ніжних дотиків сонячних промінчиків. Сувора зима все ніяк не хотіла здавати свою безмежну холодну владу до рук юної зеленоокої красуні-весни, яка ще  повільним, але твердим і впевненим кроком ішла по матінці-землі. Саме цього чудового весняного березневого ранку, коли ще відчувається зимова прохолода, але сонечко гріє і світить ласкавіше, коли бруньки на деревах вже давно набубнявіли і от-от готові були розпуститися, зібралися дві подруги до міста. Це були прості сільські дівчата, яким не часто доводилося бувати у великих містах не тільки через відчутну в той час нестачу грошей, а ще й тому, що з їхнього хутірця, який загубився серед лісів і луків, до великого міста рідко ходили автобуси. Одну з них звали Анастасія, а іншу Юлія. Вони потоваришували зовсім не давно. Місяців зо три тому, коли Юля поламала ногу, то саме Анастасія – одна з усього класу (Юля ходила до паралельного класу у школу сусіднього села, і багато хто з класу Анастасії дружив із Юлією) – прийшла її провідати. Ось тоді вони і почали дружити, у повному розумінні цього слова.

Настя була скромною дівчиною середнього зросту, злегка повненької фігури, але не настільки, щоб її можна було назвати товстухою. Досить симпатичне личко і ледь помітні ямочки на щічках, коли вона щиро посміхалася додавали їй ще більшого шарму.

Пряме русяве волосся сягало дівчині за плечі, а сірі з блакитною іскоркою очі випромінювали доброту та довірливість. Беззлобний характер та тонка душевна будова завжди схиляли людські серця до дівчини.

Юля ж була заввишки десь з півтора метри і мала занадто худорляву статуру. Тому з роками у неї розвинувся наполеонівський комплекс. Так як вона дуже рано почала фарбувати волосся, то сказати точно, якого кольору воно було насправді – важко. Зараз на фоні білого кольору відростали чорні корені. А завжди маслянисті пасма викликали не вельми приємні думки про неї. На видовженому обличчі загострені риси та світло-карі з пронизувальною холодністю очі не викликали приємної симпатії.

Їй були притаманні постійні перепади  настрою, а характер заздрісниці виявляв у ній неабияку пліткарку.

По дорозі до міста дівчата весь час вели жваву й веселу розмову про свої дівчачі справи та про те, що треба купити.  А тим часом вони все ближче й ближче під’їжджали  до кінцевої зупинки. Ось вже попереду з’явилися перші обриси великої придорожньої арки, яка сповіщала всім проїжджим, що вони перебувають на території чудового курортного містечка й обов’язково мають відвідати знаменитий музей древніх знахідок. Коли автобус прибув на автовокзал, зупинившись на першій платформі, Настю і Юлію зустрів молодий юнак. Він привітався.

- Привіт! – відповіли дівчата.