Атмосфера в їхній квартирі в новій київській висотці була особливою — наповненою передчуттям чогось невідомого, але такого бажаного. З прочиненого вікна тягнуло прохолодним літнім вітерцем, а на світлому паркеті панував затишний хаос. Одна стримана, ідеально зібрана чорна валіза прагматичного перфекціоніста Дем'яна та з десяток картонних коробок із фарбами, скетчбуками й пам’ятними дрібничками, які привезла хаотична художниця Злата. Вони були абсолютно різними: Дем'ян звик до структури, графіків та побутових правил, тоді як Злата жила емоціями, натхненням та імпульсивними авантюрами.
Що тримало їх разом? Звісно ж, кохання. Те саме почуття, яке вперто відмовлялося підкорятися будь-якій логіці чи законам всесвіту. Злата часто жартома бурчала: «Ми зовсім не підходимо одне одному за гороскопом», «Ми просто рознесемо цю квартиру в перший же тиждень» або ж «Хтось із нас точно збожеволіє». Але після нескінченного року стосунків на відстані, виснажливих годин у нічному експресі сполученням «Львів — Київ», коротких спалахів щастя на вихідних та розмов через екран смартфона до самого світанку — вони більше не хотіли бути порізно.
Зараз вони просто стояли посеред вітальні свого спільного помешкання й мовчки дивилися на ці нерозібрані коробки, не вірячи, що цей день настав. Дем'ян підійшов ззаду, обережно обійняв Злату за талію та опустив підборіддя їй на плече. У цьому тихому, невагомому дотику було більше дому, ніж у будь-яких стінах навколо.
— Думаєш, ми впораємося? — ледь чутно прошепотіла дівчина, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами від надлишку почуттів.
— Я впевнений у цьому, сонце, — видихнув Дем'ян, торкаючись губами її скроні.
— Будемо розкладати речі?
— Ні.
— Але ж тобі нестерпно дивитися на цей безлад.
— Сьогодні я хочу дивитися лише на тебе.
Дем'ян легко підхопив дівчину на руки та поніс до спальні, лишаючи коробки й побутові турботи за дверима.
Злата лежала в його міцних обіймах, притиснута спиною до теплих грудей коханого. Вона дивилася у темне вікно на далекі вогні нічного міста, слухаючи його розмірене, тихе сопіння. Тієї миті їй вперше в житті захотілося не просто безтурботно плисти за течією, а планувати спільне майбутнє.
Вона міцно переплела їхні пальці, прикрила очі й під відчуття гарячого дихання на своїй шиї дозволила спогадам забрати себе в той самий день, коли випадкова зустріч назавжди змінила траєкторію їхніх життів.
#641 в Сучасна проза
#4623 в Любовні романи
#967 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 13.11.2026