Частина перша. Перша і все тут. Бо будь-яка книга починається з першої глави.

 - Віталік, сходи, будь ласка, в аптеку!

- Віталік!!!

Чоловік, нарешті, поглянув на мене і з невдоволенням зняв ігрові навушники:

- Що?!!!

Я розуміла, що це скоріш за все марно. Ні, навіть, я була впевнена, що в аптеку він не піде.

Але в моєму житті наразі все настільки летіло шкереберть, що хотілось по дитячому вірити у щось хороше, у якесь маленьке диво. Або у всьому була винна температура, що підіймалася рекордними темпами останні дві години.

В будь-якому випадку дива не сталося.

- Я кажу, сходи, будь ласка, в аптеку. Я трохи прихворіла.

Віталій скривився, неначе його змусили самого їсти самі несмачні пілюлі.

- Слухай, а давай ти сама? На вулиці свіже повітря, тобі стане легше. А заодно захопиш мені у магазині пивасик і чіпси. Бо ще ненароком мене заразиш, а мені хворіти не можна, ти ж розумієш, у мене співбесіда.

Співбесіди у мого чоловіка були десь раз на місяць. І всі вони закінчувались приблизно однаково:  роботодавці просто не можуть розгледіти його ”геніальний” талант, а тим баче брати його відразу на посаду гендиректора. Бо на щось інше він навіть і дивитися не хотів. Саме тому уже більше року (а саме стільки пройшло з дня закінчення нами інституту) в сім'ї працювала тільки я.

Ну що ж, робити було нічого, прийшлося збиратися і йти до найближчої аптеки.

Настрій був, не те що не новорічний, а зовсім навіть навпаки. Мабуть, саме тому занурившись у свої похмурі думки, я не помітила перед собою людину. Зіткнення вийшло епічним. А я якщо взяти до уваги мою природню грацію, то повалятися на брудному асфальті було моїм першим завданням.

А далі.. далі відбулося відразу декілька речей:

- по-перше, мене підхватили чиїсь сильні руки та поставили у вертикальне положення

- по-друге, з мене впала шапка, показуючи світу мою супер-пупер модну зачіску, серед дівчат прозвану гулька звичайна

- ну і по-третє, (куди ж без цього?) я врешті-решт підняла погляд на мого рятівника.

Кхе-кхе…краще б я заховалася в кучугурах, та й пролежала там тихесенько до весни.

Знаєте, той самий момент коли все настільки паршиво, що не вистачає тільки вишеньки на торті?

Коли ти виходиш із дому в надії, що не те що знайомих, а навіть малознайомих не зустрінеш?

І звичайно, саме в такий момент, коли ти виглядаєш як сама що не на є відчайдушна домогосподарка ти зустрічаєш ЙОГО.

Свого колишнього. І хай йому грець, не просто колишнього, а ТОГО САМОГО.

Всі ми знаємо про кого зараз йдеться.

П.С. Якщо Вам сподобалась книга додавайте її на свою книжкову поличку, щоб не загубити. А також підписуйтесь на автора, щоб першими бути в курсі свіжих новинок.
Рада всіх бачити на моїх сторінках)