24

Будинок руйнувався.

Не так, як руйнуються старі будівлі. Не було тріску дерева, не падали балки, не сипалася цегла під ногами. Він ніби видихав — повільно, востаннє, ніби протримав це повітря в собі двісті років і нарешті дозволив собі відпустити його. Один за одним коридори втрачали форму. Стіни ставали прозорими, крізь них проступало сіре передранкове небо. Двері зникали просто на очах, наче хтось стирав їх ластиком з пам'яті будинку. Підлога під ногами то перетворювалася на темну воду, то знову ставала каменем — і Ліра щоразу чекала, що провалиться, але щоразу камінь тримав.

— Ліро!

Ельріх стояв біля сходів, простягнувши руку, обличчя бліде від пилу й напруги.

— Нам треба нагору!

Ліра не рухалася. Вона все ще тримала за руку чорну постать — і тепер, коли вона дивилась на неї по-справжньому, ця постать уже не була чорною. Перед нею стояла дівчинка. Років вісім. Бліда, з мокрим від холодного поту волоссям, у мокрій сукні, що липла до плечей. Та сама, якою вона була колись. Її перше життя.

— Ти справді хочеш піти? — запитала вона тихо, майже пошепки, наче боялася відповіді.

Ліра подивилася на неї довго, ніби вперше дозволила собі роздивитися власне обличчя збоку.

— Так.

— А мене залишиш?

— Ні.

— Тоді що буде з будинком?

Вона озирнулася. Стіни тремтіли, десь угорі з протяжним дзвоном лопалося скло.

— Він більше нам не потрібен.

Дівчинка усміхнулася — сумно, по-дорослому для восьмирічного обличчя.

— А якщо він потрібен їм?

Ліра не відповіла. Натомість подивилася на матір.

Мати подивилася на дівчинку.

— Твоя інша половина.

Дівчинка опустила очі, наче їй було соромно за щось, чого вона сама до кінця не розуміла.

— Я не хочу її забирати.

— Знаю, — сказала мати м'яко.

— Тоді чому вона...

Мати перебила її, і в її голосі вперше забриніло щось схоже на жаль:

— Бо вона не знає, як бути вільною.

Ліра присіла перед дівчинкою, дивлячись їй просто в очі — свої власні очі, десятирічної давнини.

— А ти?

Вона подивилася їй в очі.

— Я теж.

— Тоді вчимося.

Дівчинка усміхнулася, і в цій усмішці на мить майнуло щось живе, не приречене.

— Разом?

— Разом.

Вона простягнула руку. Ліра взяла її — і щось змінилося. Не в будинку. У ній. Наче всередині нарешті стало достатньо місця для всього одразу: для страху, для болю, для дитинства, для матері, для Еліс, для Маркуса, для тієї частини себе, яку вона десять років вважала мертвою і яку боялася назвати навіть подумки.

Дівчинка почала танути — не зникати, а саме розчинятися, як цукор у теплій воді.

— Ліро...

— Я тут.

— Не забувай.

— Не забуду.

— Навіть якщо буде боляче?

Вона кивнула, і сльози нарешті потекли, теплі, солоні.

— Особливо тоді.

Вона усміхнулася востаннє. І розчинилася в ній.

Вона кивнула, і сльози нарешті потекли, теплі, солоні.

Ліра впала на коліна — не від болю, а від ваги того, що раптом стало цілим. Ельріх кинувся до неї.

— Ліро!

Вона підняла голову, важко хапаючи повітря.

— Я жива.

Він видихнув так, ніби сам не дихав останні кілька хвилин.

— Добре.

— Але ми ще не всі.

Еліс стояла біля сходів, дивлячись угору, у темряву, що ще залишалася під високою стелею.

— Маркус.

Ліра підвелася, все ще хитаючись.

— Де він?

Еліс мовчки показала на дзеркало. Воно залишалося єдиним цілим предметом у всій залі — усе навколо тріскалося, осипалося, зникало, а дзеркало стояло непорушно, як острів.

У ньому стояв Маркус.

Не молодий, яким його бачили за чорними дверима. Не той, чий голос лунав із стін останні тижні. Просто Маркус. Стомлений. Живий. Майже.

Ліра зрозуміла це майже одразу — і водночас щось у ній, нарешті ціле, підказало пояснення, яке досі вислизало: він ніколи не був по-справжньому «тут», у кімнатах і коридорах. Він увесь цей час існував тільки на межі — голосом у стіні, відображенням у склі, тінню там, де мало бути тіло. Дзеркало не показувало Маркуса. Дзеркало було єдиним місцем, де Маркус ще міг бути.

— Іди, — сказав він.

— Ні.