Глава 23

— Себе.

Слово прозвучало тихо. Але Ліра відчула його сильніше, ніж будь-який удар дзвону, — ніби воно пройшло крізь груди й лишилося там, важке, як камінь.

Вона дивилася на матір.

— Я пам'ятаю себе.

— Ні, — мати похитала головою, повільно, ніби кожен рух коштував їй сил. — Ту, якою ти стала. Не ту, якою ти була.

Ліра стиснула ключ у долоні. Метал був теплий, майже гарячий, пульсував, як друге серце.

— Тоді хто я?

Жінка не відповіла. За її спиною чорна постать зробила крок уперед — і камінь під ногами тріснув, тонкою лінією, що побігла від її ступні до стіни.

— Не дивись на нього, — сказала мати. — Він покаже тобі те, у що ти повіриш.

Ліра все одно подивилася. На чорну поверхню замість обличчя.

І побачила себе. Не одну — десятки. Дитина з розплетеною косою. Дівчина, яка сміялася комусь через плече. Жінка з втомленими очима. Стара, зморшкувата, з тим самим ключем на шиї. Мертва, бліда, нерухома. Жива — і дивилася на Ліру так, ніби знала щось, чого сама Ліра ще не знала.

У кожному образі вона дивилася на неї по-різному. А потім усі — одночасно, безшумно — усміхнулися.

Ліра відступила, і холод підлоги пройшов крізь підошви, наче земля під нею теж чекала.

— Що це?

— Твої можливості. Щоб ти вибрала.

— Я вже вибрала. — Голос зірвався, тонкий, майже дитячий. — Я вибрала Еліс.

Мати заплющила очі, ніби це коштувало їй болю.

— Ти завжди обирала її. Саме тому він не міг тебе забрати.

З темряви пролунав голос — і Ліра здригнулася, бо цього разу він був її власним. Точнісінько її голосом, з тією самою хрипкістю, яка з'являлася в неї, коли вона довго мовчала.

— Вона бреше, — сказав голос.

— Не слухай його, — швидко мовила мати. — Він знає тебе краще, ніж ти сама.

Ліра подивилася на чорну постать, і в грудях щось стислося — не страх, щось інше, гостріше.

— Ти говориш моїм голосом?

— Я говорю тим, що ти віддала.

— Я нічого тобі не віддавала.

— Віддала.

Постать підняла руку — повільно, немов важіль, — і перед Лірою затремтіло повітря, а тоді застигло дзеркалом.

У ньому вона побачила восьмирічну себе. Дівчинка стояла перед чорними дверима. Поруч була Еліс, менша, з тим самим переляком в очах, що й зараз. Маркус — молодий, з подряпиною на щоці. Ельріх, тримав матір за руку так міцно, що кісточки побіліли. І мати — молодша на десять років, але з тим самим виразом обличчя, який Ліра щойно бачила.

Але цього разу Ліра побачила те, чого не було в попередньому спогаді. Маленька вона тримала в руках ключ. Той самий.

— Це неможливо, — прошепотіла Ліра.

— Ти його зробила, — сказала мати. — Ти попросила його відкритися.

— Я була дитиною.

— Саме тому він тебе почув.

Ліра дивилася на дзеркало, не в змозі відвести очей. Дитяча вона підняла ключ вище, і голос — тонкий, дитячий, але впевнений — пролунав із самого спогаду:

— Я хочу, щоб вони залишилися.

Еліс у дзеркалі плакала. Маркус стояв поруч, нерухомий. Ельріх тримав матір за руку. А чорна постать нахилилася до дівчинки — так низько, що її обличчя опинилося врівень з дитячим.

— Усіх? — спитала постать.

— Усіх.

— Навіть себе?

Маленька Ліра кивнула, не вагаючись жодної секунди.

— Навіть себе.

Ліра відчула, як серце стислося так, що на мить забракло повітря.

— Ні, — вирвалося в неї, наче вона могла ще зупинити те, що вже сталося десять років тому.

Мати подивилася на неї — не з докором, з чимось гіршим, зі співчуттям.

— Саме тоді все почалося.

— Я хотіла врятувати їх. — Ліра затнулась, ключ у долоні став гарячим настільки, що вона мало не впустила його. — І що я зробила?

— Віддала йому своє перше життя.

— Тобто угода... була моєю.

Мати кивнула замість відповіді.

— Але книга брехала. Ельріх не знав усієї правди. Маркус забув. А Еліс...

— Залишилася тут, — тихо закінчила мати.

Ліра дивилася на чорну постать довго, дуже довго, перш ніж змогла спитати:

— А ти? Ти знав, що я повернуся?

— Я чекав.

— Десять років?

— Довше.

— Чому?

Тиша розтяглася, важка, як стеля над ними. Потім чорна поверхня його обличчя почала змінюватися. Спочатку проступили очі. Потім ніс. Губи.