Глава 22

Дзвін стих, але його останній удар ще довго жив у камені. Стіни ледь чутно гули, ніби будинок, як велетенський дзвін, не міг заспокоїтися.

Ліра стояла на верхній сходинці й дивилася вниз. Сходи вгвинчувалися в темряву, яка не здавалася порожнечею. Це було щось густе й важке, наче під будинком не було простору, а лежала величезна кількість ночі, яку хтось колись замкнув під землею й забув випустити.

— Скільки нам лишилося до світанку? — запитала вона.

Еліс не відповіла одразу. Вона стояла поруч, боса, у своїй білій сукні, і світло ліхтаря не залишало на стіні її тіні.

— Будинок рахує не години. Він рахує нас.

— Тобто?

— Світанок настане тоді, коли він закінчить, — тихо сказала Еліс. — Ті три удари були першим колом: так він нас перелічив. Тепер кожен наступний забиратиме одного. Спершу нас лишиться троє. Потім двоє.

— Нас і так троє, — сказала Ліра. — Маркуса тут немає.

— Для нього він досі з нами.

Ельріх повільно стиснув руків'я ножа. Кісточки на його пальцях побіліли.

— Тоді ходімо швидше, — сказала Ліра й ступила на першу сходинку.

— Ліро.

Вона озирнулася. Ельріх стояв нерухомо, і в тьмяному світлі його обличчя здавалося різьбленим із того ж каменю, що й стіни.

— Якщо внизу почуєш голос матері, не відповідай одразу.

— Чому?

— Не знаю. — Він зустрів її погляд і не відвів очей. — Але Дім уміє говорити голосами тих, кому ми віримо. Навіть твоїм.

Ліра хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Вона лише кивнула й повернулася до темряви.

Вони почали спускатися.

Сходи були вузькі, з витертими посередині сходинками, які сотні років топтали чиїсь ноги. Стіни дедалі більше вкривала волога, і від неї тхнуло землею та старим залізом. Повітря ставало важчим з кожним поворотом, наче вони занурювалися у воду. Ліра двічі послизнулася на мокрому камені, і обидва рази Ельріх ловив її за лікоть, не кажучи ні слова. Його пальці були холодними, але твердими, і вона помітила, що щоразу чекає на цей дотик.

Еліс ішла попереду й не озиралася. Вона не тримала ліхтаря й не мацала стіну. Просто ступала, немов знала напам'ять кожну сходинку.

— Ти вже була тут, — сказала Ліра, і це прозвучало радше як думка вголос, ніж питання.

— Багато разів.

— Сама?

— Ні. З Маркусом. Він шукав твою матір.

— І не знайшов?

— Знайшов.

Ліра зупинилася так різко, що Ельріх ледь не наштовхнувся на неї.

— Що?

Еліс теж стала. Вона не обернулася, і Ліра бачила лише її вузьку спину та дві тонкі коси.

— Він її бачив. Ще до того, як перестав бути собою.

— Еліс, — сказав Ельріх глухо. — Ти цього не казала.

— Ніхто не питав.

Ліра відчула, що серце б'ється десь у горлі.

— Що вона сказала Маркусу?

— Що ти повернешся. — Еліс помовчала. — І що ти не повинна була пам'ятати її. Бо якби ти пам'ятала її раніше, він би тебе знайшов.

Слова впали в тишу, як камінь у колодязь. Ліра стояла й чекала, поки вони дійдуть до дна.

І вони дійшли.

Кухня. Темне волосся, зібране на потилиці. Запах дешевого господарського мила, який вона пам'ятала з дитинства. Це була та мати, яку вона знала. Так вона виглядала завжди.

А потім прийшов інший спогад.

Він не мав нічого спільного з кухнею. Жінка стояла перед нею на колінах, на холодній кам'яній підлозі, і тримала її обома руками за плечі. Ліра була замалою, щоб дивитися їй у очі зверху вниз. Їй було вісім. Вона вчепилася в її долоню й не хотіла відпускати.

«Не йди». «Я не йду». «Ти брешеш».

Жінка плакала мовчки, без звуку, тільки по щоках котилися сльози. А за її спиною, у глибині коридору, стояла чорна постать. Вона була непорушна, так стоять речі, а не люди. І вона дивилася не на жінку. Вона дивилася на Ліру.

Ліра різко заплющила очі й похитнулася. Підлога пішла з-під ніг, і вона вхопилася б за стіну, але Ельріх встиг першим.

— Дихай. Що ти побачила?

— Маму. — Голос не слухався її. — Вона стояла переді мною на колінах. Вона боялася.

— Чого?

— Мене.

— Ні, — тихо сказала Еліс.

Ліра відкрила очі. Дівчинка нарешті обернулася. У світлі ліхтаря її обличчя здавалося дуже дорослим.

— Вона боялася не тебе. Того, хто стояв за твоєю спиною.

— Я його не пам'ятаю.

— Він забрав цей момент.

— Чому?

Еліс мовчала. Здавалося, вона хотіла відповісти, але не наважувалася.