21

Будинок здригнувся вперше тихо — так тихо, що Ліра не була певна, чи це не просто земля й досі тремтіла після крику. Другий поштовх був сильнішим. Зі стелі посипався камінь, і Ельріх різко підвів голову.

— Ліро, прибери руку.

Вона не відповіла. Ключ лежав у темряві, і навколо нього чорна поверхня тріскалася, наче скло під вагою, яку воно не мало витримати. З кожною тріщиною крик ставав гучнішим — не людський, не звіриний, щось середнє, що застрягало десь між.

Еліс притисла долоні до вух, скулившись біля стіни.

— Йому боляче.

— Добре, — сказала Ліра.

Еліс здригнулась, ніби це слово вдарило її сильніше за тремтіння підлоги. — Добре?

— Якщо йому боляче — значить, працює.

Ельріх підвівся, обтрушуючи камінний пил з рукава.

— Не поспішай радіти. Він не здається.

Наче у відповідь на його слова темрява під ними зрушилася разом. Ключ вдарило назад із такою силою, що Ліру відкинуло на кілька метрів — вона впала на спину, повітря вибило з легень, і кілька секунд стеля пливла в неї перед очима білими плямами.

— Ліро!

Ельріх кинувся до неї, але між ними вже виросла чорна стіна — просто з тріщини в підлозі, жива, пульсуюча, як щось, що дихає. Він ударив по ній ножем; лезо увійшло легко, аж занадто легко, а тоді поверхня стиснулась навколо клинка, і Ельріх мусив різко відсмикнути руку, щоб не втратити її разом із зброєю.

— Не торкайся, — видихнув він.

Ліра вже підвелася, тримаючись за стіну.

— Еліс!

— Я тут, — озвався голос по інший бік чорної маси.

— Маркус?

— Не знаю, де він.

— Знайди його. Ти знаєш цей дім краще за нас обох.

Еліс кивнула — і побігла просто в стіну. Не в двері, не в тріщину. Зникла в камені так, ніби камінь був водою.

Ліра завмерла.

— Що це щойно...

— Вона так може, — сказав Ельріх, не дивлячись на неї.

— Переходити крізь стіни? Чому ти ніколи не казав?

— Бо ти захотіла б зробити те саме.

Ліра гірко усміхнулася — не тому, що це було смішно, а тому, що він мав рацію, і вони обоє це знали.

— Ти досі думаєш, що можеш мене зупинити?

— Ні, — відповів він просто. — Тепер я лише намагаюся не дати тобі померти.

З темряви долинув голос — і Ліра впізнала його раніше, ніж усвідомила, що впізнала.

— Пізно.

— Маркусе?

— Я тут.

— Де?

— Не знаю сам.

У стінах навколо них проступили десятки відбитків — наче хтось стояв по інший бік каменю, притиснувшись до нього зсередини.

— Ти живий? — спитала вона.

Пауза була довгою.

— Не зовсім.

Ельріх заплющив очі, ніби ця відповідь коштувала йому чогось фізичного.

— Маркусе, слухай мене, — сказав він. — Вона намагається розірвати угоду.

— Знаю.

— Що буде, якщо вдасться?

Знову тиша, довша за попередню.

— Дім помре.

Ліра відчула, як холод підіймається від підлоги крізь підошви.

— А ти?

— Я теж.

— Ні, — сказав Ельріх різко, майже люто.

Маркус засміявся — тихо, без жодної радості в цьому звуці.

— Ти завжди так кажеш.

— Цього разу я не дозволю.

— Ти вже не можеш дозволяти чи не дозволяти, Ельріху. Це вже не твій вибір.

Ліра підійшла ближче до чорної стіни, притиснула долоню до її холодної поверхні.

— Маркусе. Є спосіб тебе врятувати?

Тиша тривала так довго, що вона вже подумала — не відповість.

— Є.

Ельріх різко повернувся до неї.

— Ні.

— Я ще навіть не запитала, який.

— Мені й не треба запитувати — я знаю, що він скаже.

— Він має рацію, — підтвердив Маркус із темряви.

Ліра подивилась на Ельріха.

— Який спосіб?

— Повернути борг.

— Я вже повертаю. Розриваю угоду.

— Не той борг.

— Що ще лишилось?

Пауза.

— Ти.

Ліра завмерла на місці.

— Я вже віддала себе, — сказала вона тихо. — Свою пам'ять.