Глава 20

Дзеркала тріснули не одне за одним, а всі одразу — глухий, багатоголосий хрускіт скла, від якого зала здригнулася, наче жива. Ліра відчула, як цей звук проходить крізь неї, крізь груди, крізь зуби.

Еліс дивилася на неї довго. Потім кивнула.

— Так.

— Навіть якщо зникнеш?

По щоках дівчинки покотилися сльози, беззвучні, як усе тут.

— Я вже чекала десять років.

Ліра стиснула зуби так, що заболіла щелепа.

— Маркусе.

У розбитому склі поруч виник його силует — не відображення, а щось, що жило у самому дзеркалі.

— Я тут.

— Ти теж готовий?

Він усміхнувся — тією усмішкою, яку вона вже почала впізнавати, усмішкою людини, що давно перестала боятися.

— Я чекав довше за всіх.

Ліра перевела погляд на Ельріха. Він стояв нерухомо, і в тьмяному світлі, що йшло від тріснутих дзеркал, його обличчя здавалося старим — старішим, ніж мало бути.

— А ти?

Він дивився на неї так, ніби вже знав, що вона збирається зробити, і не міг цьому завадити.

— Я залишусь.

— Ні.

— Ліро...

— Ти виведеш Еліс.

— Вона не може вийти.

— Може.

— Як?

Ліра перевела погляд на чорну постать, що ворушилася в уламках центрального дзеркала.

— Якщо більше не буде боргу.

Ельріх зрозумів раніше, ніж вона договорила. Вона побачила це в тому, як у нього зблідли губи.

— Ти хочеш розірвати угоду.

— Так.

— Тоді будинок забере тебе.

— Ні.

— Ліро.

— Він уже забрав мене один раз, — вона подивилася на своє відображення в уцілілому уламку. На дитину, яка все ще стояла там, по той бік скла, чекаючи. — Другого разу я йому не дозволю.

Чорна постать раптом кинулася вперед.

Дзеркала вибухнули — не одне, всі, — і зала на мить наповнилася білим спалахом і криком Еліс. Ельріх схопив Ліру за руку, підлога під ними розкололася глибокою тріщиною, і з темряви внизу піднявся голос — уже не спокійний, уже не схожий на людський:

— ТИ НЕ МОЖЕШ РОЗІРВАТИ ТЕ, ЧОГО НЕ РОЗУМІЄШ.

Ліра подивилася вниз. Під тріщинами підлоги було щось величезне. Чорне. Живе. І в його центрі, немов у товщі смоли, світилися сотні очей.

І тоді вона нарешті зрозуміла. Будинок ніколи не був ним. Будинок був лише дверима.А справжня істота весь цей час жила під ним — і тепер проки нулася.

Ліра не могла відвести погляду від темряви під ногами. Сотні очей дивилися вгору — не рухаючись, просто дивлячись. На неї. На Еліс. На Ельріха.

А потім усі одночасно заплющилися.

Ельріх різко потягнув її назад.

— Відходимо!

Вона не рухалася.

— Ліро!

— Воно знає мене.

— Воно знає всіх нас.

— Ні. — Вона не відривала очей від тріщини. — Мене воно знало ще до того, як я повернулася.

Ельріх стиснув її руку так, що стало боляче.

— Саме тому нам треба йти.

— Куди?

Він не відповів. Йому не було чим відповісти — і вони обоє це знали.

Камінь під ногами здригнувся. Еліс упала на коліна, наче її щось притисло до підлоги.

— Воно прокинулося, — прошепотіла вона.

Ліра опустилася поруч.

— Що воно зробить?

— Забере те, що йому належить.

— Мене?

Дівчинка похитала головою.

— Не тільки.

Знизу долинув звук — наче тисячі пальців одночасно провели по каменю. Ліра здригнулася всім тілом.

— Що йому потрібно?

Еліс мовчала, доки Ліра не назвала її на ім'я вдруге.

— Ти, — сказала нарешті дівчинка.

— Це я вже знаю.

— Ні. — Еліс підняла на неї очі, повні непроглядної, дорослої втоми. — Ти потрібна йому не як жертва.

Ліра завмерла.

— Тоді як?

— Як заміна.

Ельріх зблід так, що це було видно навіть у тьмяному світлі.

— Еліс, мовчи.

— Вона повинна знати.

У темряві внизу щось заворушилося. Одне око відкрилося. Потім друге.

— Йому потрібен хтось, хто вже був по той бік, — тихо сказала Еліс.