Глава 19

— Я чекала на тебе.

Голос був дитячим. Знайомим до болю — так знайомим, що щось у грудях Ліри стислося, наче хтось узяв її серце в кулак.

Вона стояла посеред кімнати й не могла змусити себе зробити навіть крок. Ноги наче вросли в підлогу.

— Це я, — прошепотіла вона, не знаючи, кому саме адресує ці слова.

— Так, — відповіла мати.

— Звідки вона знає, що я тут?

Мати подивилася вниз, на підлогу, наче крізь камінь могла побачити те, що чекало під ним.

— Вона завжди знала.

Ельріх підійшов до дверей. Його плечі були напружені, рука лягла на одвірок так, наче він щось стримував — чи то двері, чи то власний страх.

— Нам треба спускатися.

Ліра глянула на нього. Шукала в його очах бодай тінь впевненості.

— Ти впевнений?

— Ні.

— Добре, — сказала вона, і в цьому «добре» було більше рішучості, ніж вона сама від себе очікувала.

Вона стиснула ключ у долоні. Метал був холодний, але від цього стиску здавалося, ніби він відповідає — легким, майже непомітним теплом углибині.

— Тоді йдемо.

Вони вийшли в коридор. Еліс уже чекала там, нерухома, як завжди буває нерухомою тільки вона — без жодного зайвого руху, без дихання, яке можна було б помітити. Маркуса не було. Ліра озирнулася, серце тьохнуло.

— Де він?

Еліс дивилася вниз, на підлогу.

— Він не піде з нами.

— Чому?

— Бо він не може.

— А якщо я хочу, щоб пішов?

Еліс підняла очі — і в цьому погляді була вага, якої Ліра ще не бачила в дитячому обличчі.

— Тоді він піде.

Ліра не зрозуміла.

— Як?

Дівчинка нічого не відповіла. Мовчання повисло між ними густе, як волога, що вже почала осідати на стінах.

Попереду коридор почав змінюватися. Стіни ставали темнішими, наче хтось вимикав світло по черзі, кімната за кімнатою. Двері зникали одна за одною — не розчинялися, а просто переставали існувати, ніби їх ніколи й не було. Залишалися тільки кам'яні сходи, що вели вниз. Туди, де Ліра ще ніколи не була.

Але щось усередині неї вже знало дорогу. Вона ступила на першу сходинку — і одразу згадала.  Сміх. Дитячий. Свій.

Еліс бігла попереду, тримаючи в руках маленький ліхтар, промінь якого стрибав по стінах. Маркус ішов за ними, важче дихаючи, ніж хотів показати.

— Не відставайте!

— Ми не відстаємо! — сміялася Ліра, і сміх той луною озвався в теперішньому, накладаючись на її власне дихання.

Вона зупинилася.

— Що? — Ельріх подивився на неї, уже готовий підхопити, якщо вона захитається.

— Знову? — тихо запитав він.

Ліра кивнула, притискаючи долоню до скроні, наче пам'ять фізично тиснула зсередини.

— Я пам'ятаю.

Вона подивилася вниз, у темряву сходів.

— Ми вже були тут.

Еліс усміхнулася — вперше за весь спуск, і в цій усмішці не було нічого дитячого.

— Так.

— Ти водила нас?

— Так.

— Куди?

Еліс показала вниз, туди, де сходи губилися в чорноті.

— До нього.

Ліра відчула холод, що піднявся від ступень до колін, наче вода.

— Ми зустрічали його?

— Ти — так.

— Що я сказала?

Еліс довго мовчала.

— Ти сказала, що він відчувається як ти.

Ліра завмерла.

— Що це означає?

— Не знаю. Ти була дитиною.

Ельріх раптом зупинився, різко, наче наштовхнувся на невидиму стіну.

— Еліс. Не розповідай їй усе одразу.

— Чому?

— Бо вона не витримає.

Ліра обернулася до нього, і в її голосі забринів метал.

— Не вирішуй за мене.

Ельріх замовк. Щелепа його напружилась, але він не сказав більше нічого.

Вони спустилися ще на кілька сходинок. Повітря ставало холоднішим з кожним кроком, аж до болю в легенях. Стіни вкривалися вологою, яка блищала в тьмяному світлі, як піт на шкірі чогось живого.

А потім Ліра побачила двері.

Вони стояли просто в камені. Без рами. Без ручки. Три кола — такі самі, як на старих фотографіях, вирізьблені глибоко, наче хтось видряпував їх нігтями, а не інструментом.