Глава 18

Двері відчинилися не одразу. Спершу — лише на кілька сантиметрів, і звідти витекло тепле світло, зовсім не схоже на те холодне сіре мерехтіння, до якого Ліра встигла звикнути в цьому будинку. Воно було живим. Майже домашнім. І саме тому найбільше лякало.

Вона стояла нерухомо, не наважуючись зробити крок.

— Мамо?..

Голос, що відповів їй кілька хвилин тому з-за дверей, тепер мовчав. Тільки тиша, густа й важка, ніби сама кімната затамувала подих.

Пальці Ельріха все ще стискали її зап'ястя.

— Не заходь.

Вона подивилася на нього — на його напружену щелепу, на очі, в яких страх боровся з чимось схожим на провину.

— Ти казав, що вона жива.

— Так.

— Тоді я хочу її побачити.

— Ліро...

— Відпусти.

Він не відпускав. Вона відчувала, як його пальці тремтять — ледь помітно, але тремтять.

— Ельріху.

Тільки тоді його хватка розтиснулася, повільно, ніби кожен сантиметр коштував йому зусиль.

Ліра зробила крок уперед. Потім ще один. Двері відчинилися ширше, впускаючи її у кімнату — звичайну, майже затишну: старе ліжко, невеликий дерев'яний стіл, крісло біля вікна. На стіні висіли фотографії.

Вона зупинилася на порозі.

Впізнавання прийшло не розумом — тілом. Плечі самі напружились, пальці похололи, ніби в кімнаті раптом стало на кілька градусів холодніше.

— Я тут була.

Ельріх залишився стояти у дверях, не переступаючи порогу.

— Так.

Вона повільно озирнулася. На ліжку лежала дитяча ковдра — жовта, з маленькими синіми зірками. Щось у грудях стислося, впізнавши її раніше, ніж пам'ять встигла це підтвердити.

— Це моя кімната?

— Так.

Вона прикрила рот долонею.

— Але...

Договорити не встигла. У кріслі біля вікна хтось ворухнувся, і Ліра завмерла, серце вдарило один раз, важко, наче об ребра.

Жінка повільно підвела голову. Темне волосся, бліде обличчя, тонкі руки, складені на колінах. І очі — ті самі, які Ліра пам'ятала все своє життя, тільки тепер вони дивилися на неї наживо, не з фотографії, не зі сну.

— Мамо...

Жінка усміхнулася — і Ліра одразу зрозуміла, що це не та усмішка, яку вона пам'ятала. Занадто втомлена. Занадто стара для обличчя, яке саме по собі майже не постаріло.

— Ліро.

Ноги підкосилися. Ельріх встиг підхопити її за плече, але вона відсторонилася.

— Не треба, — прошепотіла вона. — Не торкайся.

Сама зробила крок до жінки.

— Ти... — голос зірвався. — Ти справді моя мати?

Жінка заплакала беззвучно, сльози просто котилися по щоках, без жодного схлипу, ніби вона давно розучилася плакати вголос.

— Так.

— Чому я тебе пам'ятаю іншою?

— Бо ти мала пам'ятати мене іншою.

— Хто зробив це?

— Я.

Ліра насупилась.

— Ти?

Жінка кивнула й витерла сльозу тильним боком долоні.

— Я попросила будинок забрати твою пам'ять.

За дверима Ельріх різко видихнув — звук, який він явно намагався стримати. Ліра обернулася до нього.

— Ти знав.

— Так.

— Усі знали.

У коридорі за його спиною стояла Еліс. Трохи далі — Маркус. Ніхто не заперечив жодним словом, і це мовчання було гіршим за будь-яке визнання.

Ліра знову подивилася на матір.

— Навіщо?

Та довго не відповідала, ніби добирала слова, яких боялася.

— Бо ти помирала.

Ліра завмерла.

— Що?

— Тобі було вісім.

— Я не...

— Ти вже не була собою.

Жінка підвелася з крісла — важко, спираючись рукою на стіл, ніби кожен рух коштував їй сил, яких у неї майже не залишилося.

— Коли будинок вибрав тебе, я намагалася забрати тебе звідси.

— І не змогла.

— Ні.

Вона перевела погляд на Ельріха.

— Ми всі намагалися.

— Хто «ми»?

— Я. Ельріх. Маркус.

Ліра подивилася на Маркуса, що стояв у дверях, не наважуючись зайти.

— І Еліс, — додала мати.

Еліс мовчала, опустивши очі, і Ліра відчула, як усередині щось боляче стискається — не злість ще, але вже щось близьке до неї.