Глава 17

Слово «Своє» ще висіло в повітрі, коли темрява з розбитого дзеркала раптом хитнулася, наче вдихнула — і посунула на них стіною холодного мороку. Ліра встигла тільки почути, як Ельріх кричить її ім'я, а тоді підлога під ногами зникла, і на мить не стало нічого: ні дзеркала, ні кімнати, ні власного тіла. Коли темрява нарешті відступила, так само раптово, як і накрила їх, Ліра відчула під ногами холодний камінь. Дзеркальна кімната зникла. Натомість навколо були низька стеля, вологі стіни — і старий стілець біля стіни, на якому вже сидів хтось, кого тут секунду тому не було.

— Себе, — сказав Маркус, ніби продовжуючи розмову, яка для нього ніколи не переривалась.

— Що це означає? — запитала вона, хоча вже боялася відповіді.

Маркус не відповів одразу. Він стояв посеред кімнати, і тепер, коли очі Ліри звикли до тьмяного світла, вона побачила його по-справжньому — не живого хлопця з вицвілих фотографій, який просто занадто довго ховався в темряві, а щось, що носило його обличчя, як позичений одяг. Це обличчя не старіло. Двадцять сім років — ні більше, ні менше, наче час, дійшовши до нього, просто забув, що робити далі.

— Ти залишила тут частину себе, — повторив він тихо.

— Яку саме?

— Ту, яку будинок не зміг забрати.

Ельріх ступив крок уперед, стискаючи ніж так, що кісточки пальців побіліли.

— Досить, — сказав він.

Маркус нарешті подивився на нього — повільно, майже з цікавістю.

— Ти все ще думаєш, що можеш вирішувати, коли їй досить?

— Я знаю, що відбувається тут.

— Ні, — Маркус усміхнувся, і в цій усмішці не було нічого дитячого, — ти знаєш лише те, що тобі дозволили побачити.

— Не слухай його, Ліро, — кинув Ельріх, не відриваючи погляду від Маркуса.

— А кого мені тоді слухати? — голос Ліри прозвучав різкіше, ніж вона хотіла. Вона перевела погляд з одного на іншого, відчуваючи, як між ними тримається якась стара, невисловлена напруга. — Ви обидва говорите так, наче знаєте, що зі мною сталося.

— Я був там, — сказав Маркус.

— Де?

— Коли ти відкрила ці двері.

У Ліри пересохло в роті.

— Я цього не пам'ятаю.

— Пам'ятаєш, — Маркус зробив крок до неї. — Просто не своїми очима.

Ельріх миттю підняв ніж, заступаючи Ліру.

— Ще один крок — і я не стримаюся.

Маркус зупинився, але усмішка не зникла.

— Ти боїшся не за неї, — сказав він тихо. — Ти боїшся того, що вона згадає про тебе.

Ельріх зблід. Це було помітно навіть у слабкому світлі — як щось усередині нього стиснулося.

— Про що він говорить? — Ліра вже не питала, вона вимагала.

— Ні про що, — відповів Ельріх надто швидко.

— Ельріху.

— Він хоче, щоб ти сумнівалась у всьому.

— А ти хочеш, щоб я вірила тобі.

— Так, — відповів він, і цього разу в голосі не було впевненості, тільки якась виснажена чесність.

— Чому? — Ліра завмерла, дивлячись на нього так, ніби вперше бачила його справжнє обличчя.

Ельріх опустив ніж.

— Бо якщо ти перестанеш мені вірити, я не зможу тебе звідси вивести.

— Вивести куди?

Він не відповів. Мовчання розтягнулося настільки, що в ньому стало чутно власне дихання.

Маркус тихо засміявся — сухим, майже беззвучним сміхом.

— Вона ще не знає, що виходу вже немає.

І в ту саму мить двері за спиною Ліри зачинилися. Без удару, без скрипу — просто зникла тонка щілина світла, яка ще секунду тому позначала їхній шлях назад. Ельріх різко обернувся, підбіг до дверей, провів долонею по холодному дереву в пошуках ручки. Її не було.

— Чорт, — видихнув він.

Ліра відчула, як холод повільно піднімається від пальців до ліктів.

— Ми замкнені?

— Так, — коротко відповів Ельріх.

Маркус тим часом опустився на край старого стільця, який Ліра помітила біля стіни лише тепер, і провів пальцями по потрісканому дереву спинки — повільно, майже ніжно.

— Не хвилюйтеся, — сказав він. — Він не любить поспішати.

— Хто? — спитала Ліра, хоча вже здогадувалася, що відповіді не отримає.

Маркус підняв очі.

— Ти досі називаєш його «він». Це помилка.

— Тоді як мені його називати?

Він нахилив голову набік, ніби прислухаючись до чогось, чого більше ніхто не чув.

— Ніяк. Не називати.

Еліс увесь цей час стояла біля дверей, мовчазна, майже непомітна в темряві, і тільки тепер Ліра по-справжньому подивилася на неї.