Глава 16

Ліра не відповіла одразу. Вона дивилася в темний прохід, що відкрився в дальній стіні — не так, як відчиняються двері, а так, ніби стіна просто перестала існувати в цьому місці.

Звідти долинав голос. Її власний. Тільки старший — спокійний, майже байдужий.

— Я чекала десять років.

Ельріх відступив на крок, і цей рух виказав його більше за будь-які слова.

— Нам треба йти, — сказав він хрипко.

— Ти боїшся її? — спитала Ліра.

Він не одразу відповів.

— Так.

— Чому?

Мовчання розтяглося настільки, що стало відповіддю саме по собі. Маркус, який стояв посеред кімнати, опустивши руки вздовж тіла, заговорив замість нього:

— Бо він знає, що вона скаже.

— А ти?

— Я теж знаю.

— Тоді скажи мені.

Маркус похитав головою.

— Це не моє право. Хто провів тут десять років, той знає, що деякі речі не можна казати за когось іншого. Їх треба почути самому.

Еліс підійшла до проходу так обережно, ніби край темряви міг бути гарячим.

— Вона вже прокинулася.

— Хто? — спитала Ліра, хоча вже здогадувалася.

Еліс подивилася на неї так, як дивляться на когось, кому щойно повідомили те, що вони й самі давно знали.

— Ти.

Ліра зробила крок уперед — тіло рухалося раніше, ніж вона встигла це обдумати. Ельріх схопив її за руку, пальці стиснулися міцно, майже до болю.

— Не треба, — прошепотів він.

— Відпусти.

— Ліро.

— Відпусти, — повторила вона так, що в голосі не залишилося простору для суперечки.

Він розтиснув пальці повільно. Ліра переступила межу проходу.

Стіни тут були іншими — гладкими, майже чорними, наче відполірований камінь, і чомусь світилися зсередини, хоча жодного джерела світла не було. Еліс пішла слідом, безшумно. Маркус рушив за нею, важче, ніби кожен крок давався йому ціною спогаду. Ельріх ішов останнім.

За кілька кроків коридор почав звужуватися. Повітря згустилося, набуло ваги, і в ньому з'явився запах — старий пил, вологе дерево, і під цим усім, ледь відчутне, щось інше.

Запах дощу.

Ліра зупинилася, і запах наздогнав її, огорнув, як спогад, якому не потрібні слова.

— Тут пахне так само, — сказала вона тихо.

— Як тоді, — відповіла Еліс, не обертаючись.

— Ти пам'ятаєш?

— Усе.

— Тоді чому не сказала мені раніше?

Еліс обернулася, і в її погляді не було ні докору, ні жалю — лише щось холодне й терпляче.

— Ти не питала правильно.

Ліра хотіла відповісти, але з темряви попереду долинув сміх. Дитячий. Знайомий настільки, що в неї перехопило подих — це був її власний сміх.

Коридор закінчився раптово. Перед ними відкрилася кімната. Невелика, майже порожня. Посередині стояло старе крісло з витертою оббивкою. На стіні висіло дзеркало — те саме, що тріснуло в бібліотеці, тільки тепер ціле.

Ліра завмерла на порозі.

У дзеркалі вона побачила себе — дорослу, втомлену, з тінями під очима. А поруч, немов стоячи насправді в тій же кімнаті, — маленьку Ліру. Років вісім. Дівчинка стояла босоніж, тримаючи руки за спиною, і дивилася прямо на неї.

— Привіт, — сказала дитина, і голос пролунав не з дзеркала, а звідусіль. — Ти довго йшла.

Ліра не змогла відповісти. Горло стиснулося так, ніби туди хтось поклав камінь.

— Хто ти?

— Ти вже знаєш.

— Я не ти.

— Знаю, — погодилась дитина спокійно.

— Тоді хто?

Маленька Ліра приклала долоню до скла зсередини.

— Те, що ти залишила.

— Навіщо?

— Щоб вийти.

— Куди?

— Звідси.

— Але я вийшла, — сказала Ліра, і власні слова здалися їй раптом непевними.

— Вийшла ти. Не я. Ти забула. А я — ні.

Ельріх, що стояв позаду, стиснув кулаки.

— Не слухай її.

Дитина перевела на нього погляд, і в цьому русі було щось насмішкувате, майже втомлене.

— Ти знову це кажеш. Ми вже це чули.

Ліра різко повернулася до нього.

— Що вона має на увазі?

— Нічого.

— Ельріху.

— Я не можу, — його голос зірвався.