Глава 15

— Себе.

Ліра дивилася на Маркуса, і щось у ній відмовлялося розуміти те, що він щойно сказав.

— Що це означає?

Маркус не відповів одразу. Він стояв у центрі кімнати, і слабке світло з коридору лягало на його обличчя нерівними смугами. Він виглядав молодим. Занадто молодим — таким, яким вона пам'ятала його з дитинства, наче десять років пройшли повз нього, не торкнувшись.

— Підійди, — сказав він нарешті.

Ельріх одразу став між ними, підняв ніж.

— Вона нікуди не піде.

— Ти вже казав це, — байдуже відповів Маркус. — І помилявся весь цей час.

Він заговорив спокійно, майже без емоцій, перелічуючи те, у чому Ельріх не наважувався зізнатися вголос: вивів Ліру звідси, стер їй пам'ять, переконав себе, що врятував. А тепер — привів назад.

— Це правда? — спитала Ліра, дивлячись на Ельріха. — Ти повернув мене сюди навмисно?

— Ні. Я не знав, що ти тут опинишся.

Маркус тихо засміявся.

— Він досі не розуміє. Дім не чекав на тебе.

Холод дістався до пальців.

— А на кого?

Відповіла Еліс, що стояла в дверях, нерухома, як завжди:

— На вас обох. Бо ти не закінчила те, що почала.

Маркус зробив крок уперед. Ельріх миттю виставив ніж.

— Ти справді думаєш, що це може мене вбити? — спокійно спитав Маркус.

— Він може, — тихо промовила Ліра, сама не знаючи, звідки в неї ця впевненість.

Маркус подивився на неї уважніше, ніж досі, і відступив — легко, слухняно. Саме ця легкість налякала Ліру більше, ніж будь-яка погроза: покора, з якою він поступився, здавалася неправильною, наче слухався він не її слів, а чогось, що стояло за ними.

Вона повільно увійшла до кімнати. Ельріх хотів зупинити її — але не зупинив.

Кімната виявилася маленькою. Кам'яні стіни, стара підлога, одне замуроване зсередини вікно. Посередині — дерев'яний стілець, поруч низький столик, а на ньому — стара коробка з видряпаними на кришці трьома колами.

— Те, що ти залишила, — сказав Маркус.

Ліра торкнулася коробки пальцем. У голові кольнуло — крейда, дитячі руки, голос Маркуса, молодший, тонший: «Не стирай».

— Я це пам'ятаю, — прошепотіла вона, притискаючи пальці до скроні.

— Відкрий, — сказав Маркус. — Те, що ти залишила собі.

Ельріх запевнив, що не знає, що всередині, — і Еліс тихо підтвердила: він справді не знав.

Ліра відкрила коробку. Всередині лежала дитяча фотографія — троє дітей перед чорними дверима. Маркус тримав ключ. Еліс плакала. А Ліра, восьмирічна, з косою, в білій сукні, дивилася прямо в об'єктив так, наче знала: хтось інший колись дивитиметься на цей знімок у відповідь.

На звороті дитячим, нерівним почерком: «Якщо я забуду — не вірте мені».

— Це означає, що ти сама попросила мене не довіряти тобі, — сказав Маркус. — Бо ти знала, що забудеш. Пам'ять не зникає одразу: спочатку забуваєш, чому боїшся. Потім — кого боїшся. А потім — що взагалі повинна була боятися.

По спині Ліри пробіг холод — справжній, від якого шкіра вкрилася сиротами.

— А ти пам'ятав?

— Спочатку.

— А зараз?

Він не відповів. Мовчання розтяглося, важке й неприємне.

— Він пам'ятає те, що Дім йому залишив, — тихо сказала Еліс. — А забрав — майже все.

Маркус опустив очі, і на мить — коротку, майже непомітну — знову став просто хлопцем, яким Ліра пам'ятала його до всього цього.

— Я пам'ятаю тебе. Тебе найкращу, — сказав він. — Бо Дім не зміг забрати тебе повністю. Ти залишила частину себе тут.

У кімнаті стало тихо тією особливою тишею, що буває перед чимось, чого не хочеться чути.

— Яку частину?

Маркус показав на стіну. Порожній сірий камінь — а потім на його поверхні почали проступати літери, повільно, наче їх виводила невидима рука.

Л. І. Р. А.

Під іменем з'явився другий рядок: «Перша пам'ять». Потім третій: «Перша кров». І останній, від якого перехопило подих: «Перша смерть».

Ельріх зблід.

— Не читай далі.

— Там більше немає нічого.

— Саме це мене й лякає.

Маркус провів пальцями по напису.

— Вона ще не написала останнього слова. — Він подивився на Ліру. — Ти.

Серце в неї забилося швидше — не з переляку, а з якогось глибшого, тілесного передчуття.

— Коли ти була тут десять років тому, — сказав Маркус, — ти попросила Дім забрати твою пам'ять. Щоб він не зміг знайти те, що ти знала.

— Що я знала?

Відповів Ельріх, тихо, наче кожне слово коштувало йому сил: