Глава 14

— Ти.

Ліра повторила це слово подумки, ніби воно могло набути іншого значення, якщо вимовити його ще раз.

— За ними ти залишила себе, — сказала Еліс.

— Не розумію.

— Розумітимеш.

Ельріх різко підійшов до дверей і став між Лірою та чорним деревом, затуляючи його плечима.

— Ми не відкриватимемо їх. Я знаю, що там.

— Ти сказав, що там я. Тоді поясни.

Він мовчав так довго, що Ліра почула власний пульс — надто гучний, надто швидкий.

— Ти завжди так робиш, — сказала вона нарешті. — Знаєш відповідь, але вирішуєш, що я її не заслуговую.

— Я вирішую, що ти маєш залишитися живою.

— А якщо це вже не одне й те саме?

Він не відповів. Цього разу мовчання було відповіддю самою по собі.

Еліс стояла біля дверей, майже торкаючись їх плечем, і дивилася на чорну поверхню так, як дивляться на щось знайоме — без страху, лише з тихим смутком впізнавання.

— Вона все одно відкриється, — сказала дівчинка. — Дім уже знає, що вона тут.

Ліра відчула, як холод повзе по хребту вгору, повільно, хребець за хребцем.

— Дім?

Еліс не відповіла.

З іншого боку дверей почувся тихий звук — наче хтось провів долонею по дереву, повільно, з ніжністю, яка не пасувала до товщини дерева й темряви за ним. Ліра здригнулася всім тілом.

— Там хтось є.

— Так, — сказав Ельріх, і в його голосі вперше за весь вечір прозвучало щось схоже на визнання поразки.

— Маркус?

— Я не знаю, — відповів він так, ніби це запитання коштувало йому фізичних зусиль.

Звук повторився. Цього разу виразніше. Долоня. По дереву. Зверху вниз, повільно, як людина проводить рукою по стіні, шукаючи опору в темряві.

Ліра підійшла ближче, не усвідомлюючи, що робить перший крок.

— Не треба, — сказав Ельріх.

Вона зупинилася — не через його слова, а через щось у власному тілі, що раптом відмовилося рухатися далі.

— Ти боїшся цих дверей.

— Так. Того, що вони покажуть.

— Мені?

— Нам усім.

Еліс простягнула руку — маленьку, бліду, з пальцями, які не тремтіли, хоча мали б. Ліра взяла її. Пальці дівчинки були холодними, як камінь, що пролежав цілу зиму в тіні.

— Що буде, якщо я відкрию?

— Ти згадаєш. Те, що дозволить Дім.

Ліра відчула, як усередині щось стискається — не страх у звичному розумінні, а якесь глибше, тілесне передчуття втрати.

— А хто вирішує, що я побачу?

Цього разу відповідь прозвучала не від Еліс.

Від дверей.

— Я.

Голос був тихим. Спокійним. І в цій спокійності було щось гірше за крик. Ліра впізнала його раніше, ніж дозволила собі це усвідомити.

Маркус.

Ельріх миттєво вихопив ніж.

— Відійди від дверей.

Ліра не рухалася.

— Маркусе?

За дверима настала важка, вичікувальна тиша. Потім:

— Ти нарешті згадала мій голос. Він, — голос затримався на цьому слові, ніби воно було чужим, — досі думає, що може тебе захистити.

Ліра відчула, як Еліс сильніше стискає її руку, ніби намагається втримати її на місці — чи то фізично, чи то в реальності, яка щомиті ставала менш стійкою.

— Маркусе, що за дверима?

— Ти. Не вся.

Ліра заплющила очі. У голові спалахнуло — не спогад, а щось швидше, різкіше, майже фізично болюче.

Дощ. Кам'яний коридор. Дитяча рука в її долоні. Еліс. І Маркус, молодий, ще не блідий, ще живий у тому сенсі, який Ліра розуміла, перед чорними дверима.

— Я повернуся, — каже він.

— Ти обіцяв. Не залишай мене.

— Не залишу.

Картина зникла так само різко, як з'явилася. Кімната навколо на мить здалася чужою, ніби Ліра щойно повернулася з іншого місця, а не просто розплющила повіки. Це було десять років тому — вона була певна цього так само твердо, як власного імені. Вона й Маркус справді стояли перед цими дверима разом.

— Я вже відкривала ці двері. І ти був зі мною, — спитала вона Ельріха.

— Так.

— А Маркус?

Ельріх опустив погляд, і цей жест сказав більше за будь-які слова.

— Він зайшов першим. Двері зачинилися на десять років.

Ліра відчула холод, який не мав нічого спільного з температурою повітря.